11 Розділ. Побачення з Феєю

Я поспішав на побачення, стискаючи в руці букет ніжних півоній. Їхні пелюстки, м’які й прохолодні на дотик, розкривалися, немов крихітні рожеві хмари, і від них тягнувся ледь уловимий, солодкуватий аромат. Серце билося швидше, ніж зазвичай, і кожен крок луною віддавався в грудях.

Давно я цього не робив. Мої попередні стосунки з дівчатами завжди були іншими: легкі, без зобов’язань, без романтики, — просто короткі зустрічі, що залишали після себе приємний, але порожній спогад. Ніяких букетів, ніякого хвилювання, ніяких тремтячих рук.

Але сьогодні — все інакше.
Сьогодні я йшов на справжнє побачення.
До Діани.

Дівчина, яка більше пів року жила у моїх думках, мов нав’язлива мелодія, від якої неможливо втекти. Я бачив її в натовпі, чув її сміх у пам’яті, ловив себе на тому, що мимоволі шукаю її обличчя серед чужих. Вона була, наче недосяжний міраж: чарівна, загадкова, яскрава, як полум’я свічки в темряві. Три дні тому ми випадково зустрілися знову — і я сприйняв це як знак долі.

Моє передчуття малювало ідеальний вечір. За кілька хвилин ми мали гуляти парком, де старі липи змикали гілки високо над доріжками, утворюючи зелену арку. Листя тихо шелестітиме під вечірнім вітром, а сонце пробиватиметься крізь крону золотими променями, що падатимуть на землю химерними плямами. 

Після прогулянки я планував запросити Діану на вечерю в ресторанчик біля озера. Там, серед дерев’яних містків і ліхтарів з теплим світлом, плаватимуть коропи кої — спокійні й величні, як живі обереги гармонії. Вода відбиватиме небо, і мені вже здавалося, що цей вечір стане схожим на сон — тихий, неспішний, у якому хочеться залишитися надовго.

А потім… потім я просто проведу її додому. Без натяків, без поспіху, без спроб перетворити цю зустріч на щось швидкоплинне. Може, на прощання — легкий, майже невинний поцілунок, який залишить у повітрі посмак очікування.

Діана вже чекала мене біля входу до парку. Вона була в короткій сукні ніжно-блакитного кольору, всіяній дрібними білими квіточками. Її довге світле волосся вільно спадало на спину, виблискуючи в променях сонця. На обличчі грала чарівна посмішка, а блакитні очі засяяли ще яскравіше, щойно вона помітила мене з букетом пишних півоній.

— Привіт! Я не запізнився? — запитав я, простягаючи їй букет півоній.

— Ні, це я прийшла раніше, — Діана обережно взяла квіти, нахилилася й вдихнула аромат. — Ох, які вони пахучі… Я обожнюю півонії.

— Я на це сподівався, — усміхнувся я.

Вона підняла на мене погляд — блакитні очі сяяли, але в них майнула іскорка цікавості.

— То… що сьогодні в планах? — запитала вона, легенько погойдуючи букет у руці.

— Може, прогуляємося парком? — запропонував я.

— Парком?.. — Її посмішка ледь завмерла, а в погляді з’явилося швидке, майже непомітне розчарування. — Я думала… ну, може, ти придумаєш щось… інше.

— А потім можемо зайти до кафе, — поспіхом додав я, відчуваючи, як мій голос видає невпевненість. — Там смачне морозиво.

Діана розсміялася.

— Морозиво рятує всі ситуації, — пожартувала вона й узяла мене під руку. — Гаразд, веди.

Ми рушили алеєю. Сонце ковзало по листю, чути було цвірінькання горобців. Діана зупинилася біля клумби й провела пальцями по пелюстках айстр.

— Як у дитинстві… — сказала вона раптом.

— Що саме? —

— Ходити в парк. Мама завжди водила мене сюди на свята. Я бігала, збирала пір’ячко й листя, робила «таємні скарби» під деревами… — Вона усміхнулася й глянула на мене. — А ти?

— Я… радше сидів удома з книжками.

— Хм, значить, ми різні, — кинула вона з лукавою посмішкою. — Тоді цікаво, що буде далі.

Я засміявся, і напруга трохи розтанула.

— Думаю, далі буде морозиво, — сказав я.

Вона закотила очі, але міцніше стиснула мою руку.

Ми рушили алеєю парку. Сонце лагідно ковзало по листю дерев, у повітрі стояв запах липи й свіжоскошеної трави. Десь неподалік цвірінькали горобці, а над річкою кружляли білі чайки. Я помічав, як Діана поглядає на оточення, але мовчить. Розмова не клеїлася. Я крадькома поглянув на Діану. Вона йшла поруч, тримаючи букет обережно, ніби боялася пошкодити ніжні пелюстки. Її пальці були тонкими й тендітними, з ідеально рівним блідо-рожевим лаком на нігтях. Час від часу вона проводила ними по пелюстках, ніби щось обмірковуючи.

— А ти часто гуляєш у цьому парку? — нарешті порушив я тишу, намагаючись упіймати її погляд.

— Іноді, — відповіла вона, не зупиняючись. — Тут гарно… особливо навесні.

Її голос був м’яким, трохи розсіяним. Вона озирнулася на фонтан, з якого краплі води підійматися вгору й падали, розсипаючись райдужними бризками. Сонце, пробиваючись крізь крони, малювало на її обличчі химерні тіні.

— Я думав, ти любиш такі місця, — невпевнено додав я.

Діана злегка знизала плечима.

— Люблю… просто сьогодні я чомусь уявляла трохи інший вечір, — вона нарешті глянула на мене, і в її очах спалахнуло щось, схоже на ніжний докір.

Я відчув, як усередині з’явилася тривога. Невже я проґавив щось важливе?

— Інший? — обережно перепитав я.

Вона опустила погляд на пелюстки півоній, які тримала в руках.

— Можливо, я просто чекала чогось… більшого, — прошепотіла вона.

Ми на мить зупинилися біля лавки під старою липою. Пахощі цвіту були такими густими, що здавалося, можна було вдихати їх, як мед. Я уважно дивився на Діану — її легка сукня ворушилася від подиху вітру, а пасмо волосся торкнулося щоки.

— Більшого, ніж просто прогулянка? — запитав я, вже розуміючи відповідь.

Вона кивнула, і її посмішка на мить стала легкою, звабливою.