10 Розділ. Вона дівчина друга.

Я стояв неподалік туалету, спершись плечем об стіну, й чекав, коли Анна одягне мою сорочку та вийде до зали. Повітря тут пахло свіжою фарбою й вологими серветками, а зсередини доносилося тихе дзюрчання води. Дивне хвилювання накотило на мене, аж самому смішно стало. Що це зі мною? Наче хлопчисько перед першим побаченням… Я навіть усміхнувся власним думкам, відчувши, як серце б’ється частіше, ніж потрібно для звичайного очікування.

Дверцята скрипнули, і Анна вийшла, обережно тримаючи в руках свою криваву сорочку, наче боялася забруднити світ довкола нею. Моя сорочка виглядала на ній надто великою: рукави закривали долоні, поділ торкався середини стегон, але саме в цьому й була якась особлива, беззахисна чарівність. Вона провела рукою по волоссю, ховаючи вперте пасмо за вухо, й сором’язливо усміхнулася мені. Усмішка вийшла ледь тремтливою, але від того ще теплішою. Я відчув, як кутики моїх губ самі піднялися у відповідь, і в ту мить світ здався дивно легким.

Боже, яка ж вона чарівна в моїй сорочці… Я відчував радість не тому, що допоміг, а тому, що вона була в моїй сорочці. Наче ця мить належала тільки нам двом, і в цьому було щось особисте, майже інтимне.
Дівчина мого дру… Стоп.

Я завмер, відчуваючи себе оленем, застиглим у світлі фар. Серце калатало так гучно, що здавалося, воно відбиває такт у скронях. Вона — дівчина мого друга. Господи, що я роблю? Пальці нервово стиснули край столу, але це не допомогло. Не дочекавшись її кроків, я різко повернувся за свій стіл, налив собі алкоголю — рука зрадницьки тремтіла — й осушив склянку одним ковтком. Гаряча рідина обпекла горло, змусивши мене скривитися.

Я — моральний виродок. Як я тільки міг подумати про неї, про її теплі очі, про те, як пасма волосся спадали на шию?.. Я стиснув обличчя долонею, наче намагаючись стерти з нього ці заборонені думки, й вирішив навіть не дивитися в її бік. В кімнаті було задушливо.Запах їжі став нестерпний.

— Дякую за сорочку.
Її голос, ніжний і тихий, як грім серед тиші, пролунав зовсім близько, майже біля мого вуха. Я здригнувся і натягнуто усміхнувся, не наважуючись зустріти її погляд.

— Будь ласка, — мій голос здався мені чужим, глухим.

— Усе гаразд? — Вона явно помітила, що зі мною щось не так. У її інтонації було стільки щирої тривоги, що це ще більше вдарило по совісті.

— Так… усе добре, — збрехав я, відчуваючи, як холодний піт збирається на спині. — Просто голова розболілася. Вийду подихати.

Я різко підвівся, стілець скрипнув, наче звинуватив мене в зраді. Повітря в залі раптом стало густим, важким, і я майже втік до виходу, відчуваючи на потилиці її розгублений погляд.

— Гаразд… — почулося позаду, ледь чутно, ніби вона говорила більше сама до себе.

Зовні вітер обдав обличчя прохолодою, та замість полегшення прийшла тільки ще гірша порожнеча.

 Я втягнув його на повні груди, відчуваючи запах мокрого асфальту й літнього дощу. Світ за дверима здавався тихішим, глухішим, і в голові наче на секунду прояснилося. Але ненадовго. Слідом вийшла Яся.

— Ти справді дав їй свою сорочку?! — її голос, різкий і глухий у вечірньому повітрі, був сповнений роздратування.

— А що тут такого? — я розгублено знизав плечима, ховаючи руки в кишені, щоб не видати тремтіння пальців.

— Ти серйозно не розумієш?! — у її очах плескалася суміш злості й образи. Вона дивилася так, наче хотіла витягнути з мене пояснення, яких у мені не було.

— Ясю, не муч мене. Якщо хочеш щось сказати — просто скажи, — я почав дратуватися, відчуваючи, як холодне полегшення поступається місцем тупій втомі.

— Ти мені свої речі ніколи не дозволяв носити. Навіть коли… ми спали разом. А їй — ось так, легко? — її посмішка виглядала лячно, гострою, як скло.

Я мовчав. І раптом усвідомив. Справді, окрім сестри, я ніколи нікому не давав своїх речей. Чужі доторки до мого одягу дратували, зводили з розуму. Але зараз… чомусь ні.

— Скажи чесно, між вами щось є? Тому ти й не хотів бути зі мною? — Яся не здавалася. Вона склала руки на грудях, і вуличний ліхтар освітив її обличчя, підкреслюючи кожну тінь.

— Перестань. Вона — дівчина Макса. Я просто допоміг дівчині свого друга, не більше.

Я вимовив це впевнено, навіть холодно, вказуючи на двері, за якими сиділа Анна. Але в грудях усе стислося, дихати стало важче. Слова звучали, а я сам собі не вірив.

— Сподіваюся, — буркнула Яся й роздратовано повернулася до зали, хлопнувши дверима так, що у вікнах дзвінко брязнули шибки.

— От чорт… — я вдихнув на повні груди, відчуваючи металічний присмак у роті. — А я думав, сьогодні буде весело… — пробурмотів, дивлячись під ноги на темний, блискучий від дощу асфальт.

— Ну, вечір ще не закінчився, — пролунав із темряви тихий голос, що пройшовся по спині холодом.

Я різко обернувся. З тіні повільно виходила Іра, тонка постать у короткому пальті, волосся блищало від вологи.

— Ти про що? — запитав я, хоча в глибині душі відповідь знати не хотів.

Вона підійшла впритул, запах її парфумів змішався із запахом мокрого асфальту. Легкий дотик до плеча, наче випадковий, але навмисний.

— Можемо поїхати до мене. Я зроблю твій вечір… веселішим, — голос її був шовковим, намагався бути спокусливим, та в ньому вчувалася порожнеча.

Я розсміявся щиро й гірко, сміх віддався луною в порожній вулиці.

— Та Яся не лише в хлопцях не розбирається, а ще й у подругах.

І поки Іра розгублено кліпала очима, ковтаючи образу, я розвернувся й пішов до трамвайної зупинки. Вечірній туман обіймав плечі, ліхтарі розмазувалися в калюжах золотими плямами. Все, на сьогодні я пас.

Я набрав на телефоні повідомлення Юрі з вибаченням, що пішов так рано, і…

Раптовий удар. Різкий, глухий. Телефон вилетів із рук, ударившись об мокрий асфальт.

Я роздратовано підняв його — і завмер.

Переді мною стояла Вона.

Моя Фея Дощу. Її волосся темніло від води, краплі стікали по щоках, а очі світилися в напівтемряві так, що я забув, як дихати.