9 Розділ. Вечірка.

Я зайшов у кафе близько сьомої вечора.
Тепле жовте світло ламп відбивалося у вітринах, на столах блимали свічки, а в повітрі змішалися аромати кави, гарячого шоколаду й ванілі. Більшість гостей уже зібралася: хтось сміявся біля барної стійки, хтось фотографувався біля кульок і банера з привітанням. Я ковзнув поглядом по присутніх, та Макса серед них не було.

Треба було ще вчора йому подзвонити… Якщо він не прийде, буду нудьгувати. Макс міг поїхати на змагання — для нас це звична річ.

Яся крутилася біля іменинника, наче це була не його вечірка, а її власне свято. Вона то поправляла йому комір, то щось шепотіла на вухо, заливаючись сміхом, і мені чомусь здалося, що всі гості бачили їхню маленьку гру.

Я підійшов до Юри, який стояв біля столу з тортом.

— Вітаю з днем народження! — щиро посміхнувся я й ляснув його по спині, відчувши під пальцями напруження м’язів під сорочкою.
— Дякую, брате, — весело відповів він, хоча в очах мигнула втома від уваги гостей.
— Я не знав, що тобі подарувати, тому… тримай! — я простягнув йому конверт із легким азартом. — Тур у Карпати на двох. Все включено, і навіть екстрим. Знаю, ти таке любиш.

Я засміявся, та сміх розчинився у шумі розмов.

— О, на двох? Я знаю, хто з тобою поїде! — вигукнула Яся, вихопивши конверт із моїх рук, перш ніж Юра встиг як слід роздивитися. Вона обійняла його за плечі, притискаючись, як до власності.

Він кинув на мене погляд із ноткою провини, яка промайнула швидко, але я її встиг зловити.
— Гарно проведіть час, — я усміхнувся. І справді щиро.
У грудях було дивне відчуття — суміш тепла й порожнечі. Видно, я йому ще й із дівчиною допоміг.

Я відійшов до вікна й почав розглядати перехожих. Вечірнє місто жило своїм життям: хтось поспішав із покупками, хтось ішов під руку, сміючись, хтось стояв біля зупинки, ховаючись у комір від вітру. Я дивився на ці силуети, ніби на інший світ — спокійний і віддалений від мого теперішнього.

У склі раптом відбилася знайома постать, і моє серце стиснулося.
Анна.

Я напружився, завмер, ніби мене застали на чомусь забороненому. Вона зайшла до кафе, легка, впевнена, й попрямувала до Юри. Поруч із нею він виглядав навіть кумедно — високий і трохи незграбний, із тією своєю добродушною посмішкою. Він нахилився, щоб обійняти Анну, і на мить я відчув дивне тепло.

Мимоволі всміхнувся, спостерігаючи за сценою.

Але Анна відійшла від іменинника й почала когось шукати поглядом.
Наші очі зустрілися.

Мене наче струмом вдарило — короткий, але пронизливий розряд, від якого я мало не здригнувся. Я поспіхом відвів погляд і рушив у протилежний бік зали, майже тікаючи. Дійшов до чорного шкіряного диванчика й завмер.

Зачекай… Я що, тікаю від неї?
Серце гупало десь у горлі, руки раптово стали важкими. Я сам не вірив у те, що роблю.
Боже, я що, хлопчисько якийсь? Я ж нічого не зробив. Просто… дивився.

Я глибоко вдихнув, видихнув, намагаючись узяти себе в руки, й повернувся до неї.

Вона сиділа біля вікна, тонка постать у світлі вечірніх ламп, і чекала, поки всі зберуться. Дивилася на вулицю, наче на акваріум із рибками, відсторонено, ніби сама була десь далеко.

— Привіт, — сказав я й нервово підтиснув губи, намагаючись не видати хвилювання.
— Привіт, — відгукнулася вона, навіть не відриваючи погляду від вікна.
— А де Макс? Я думав, ви разом прийдете.
— Він поїхав на змагання. Пару днів його не буде.
— Ммм… Зрозуміло.

Її голос був рівний, спокійний, майже холодний.
Я намагався зачепитися за розмову, а вона ковзала повз мене, немов вода між пальців.

Я відчував себе винним хлопчиськом: нервував, переминався з ноги на ногу, розуміючи, що виглядаю смішно. В голові не було жодної дотепної фрази, жодного приводу утримати її увагу.

Не знайшовши, що ще сказати, я відступив, повернувся до інших гостей, відчуваючи на спині тягар її байдужості.

Усі зібралися за столом. Гучні тости, сміх, побажання — повітря гуділо від голосів, наче маленький вулик. Офіціанти снували між людьми, приносячи страви й забираючи порожній посуд, а свічки на столах відкидали теплі відблиски на обличчя гостей.
Веселощі здавалися нескінченними, але я почувався відстороненим, ніби спостерігав усе крізь скло.

— Вам що на гаряче? — нахилився офіціант до Анни, яка сиділа поруч зі мною.

— Стейк з овочами-гриль, але без грибів, — відповіла вона.

Я мимоволі повернувся до неї.
— У тебе алергія на гриби?

— Ні, просто не люблю, — усміхнулася вона, і ця посмішка була такою легкою, майже грайливою, наче вона поділилася зі мною своєю маленькою таємницею.

Я ловив себе на тому, що дивлюся на неї довше, ніж варто.

Раптом поряд пролунав дзенькіт скла. Іра, що стояла біля нас, ненароком перекинула келих із вином. Червона рідина розлилася по білій блузці Анни, залишивши пляму, схожу на кривавий слід, який розпливався дедалі ширше.

— Ой, вибач, я випадково! — видушила Іра, натягнуто посміхаючись.
Акторка з тебе нікудишня, — майнула в мене думка.

Анна мовчки підвелася й попрямувала до туалету. Її спина була пряма, але я бачив, як напружено вона тримається. Не вагаючись, я рушив за нею.

— Зачекай… — наздогнав її біля дверей. — Візьми мою кофту, прикриєшся. А я зараз принесу тобі щось переодягнутися.

— Мені? — вона здивовано підняла на мене очі, і в цьому здивуванні було щось беззахисне.

— Тут недалеко мій ресторан. Там є чиста сорочка, — швидко пояснив я.

— Та не потрібно… Я просто поїду додому, — спокійно промовила вона, але в голосі вчувся ледь помітний смуток, який зачепив мене сильніше, ніж якби вона розплакалася.

— Ні, я нічого не знаю! Чекай на мене тут, — вирвалося майже наказом.

До ресторану було метрів триста, але я долав їх майже бігом, не відчуваючи вечірнього холоду. Серце гупало, а в голові крутилася лише одна думка: вона не повинна йти додому отак. Я вихопив із шафи свіжу випрасувану білу сорочку й стрімко повернувся назад, вдихаючи літнє повітря, щоб заспокоїтись.