8 Розділ. Що за відчуття?

Сьогодні робота минула легко, попри те, що власник, поїхавши у справах, звалив на мене всі обов’язки. Я краєм ока глянув на екран телефону. Повідомлення було від Ясі. Ми вже майже місяць не спілкувалися. Точніше — я не відповідав. Ні на дзвінки, ні на повідомлення. Просто... не знаходив у собі сил.

Але я знав, що завтра ми побачимось. Юра святкує день народження, і нас обох запросили. Та це буде завтра. Сьогодні я ще мав купу справ, і перейматися завтрашнім не було сенсу.

Я вийшов із ресторану раніше, ніж очікував. Останні гості швидко розійшлися, і я дійсно відчув полегшення. На вулиці тим часом розпочалася справжня злива. Цього року дощі якось особливо настирливі. Я згадав про парасолю, залишену в ресторані, але повертатися було лінь. Знімати сигналізацію, телефонувати охоронцю... Надто багато мороки.

Я вирішив дійти до трамвайної зупинки й вже там зачекати таксі. Швидко рушив туди — бігти довелося не більше п’ятдесяти метрів.

На старій дерев’яній лавці під іржавим залізним навісом сиділа Анна. Вона злегка нахилилась вперед, притулившись до холодного скла автобусної зупинки, ніби намагаючись сховатись від світу. Її очі були напівприкриті, повіки важкі, але вона не дрімала — лише прислухалась до монотонного гулу дощу, що уперто барабанив по асфальту, розбиваючи дзеркальні калюжі. Повітря пахло сирістю і свіжою землею, а теплий вітер час від часу підкидав до неї тонкі пасма білявого волосся.

Вона не помітила мене одразу. Я зробив крок ближче, трохи нахилився і, заглянувши їй у вічі, щоб переконатися, що вона не спить, обережно промовив:

— Привіт.

Вона повільно підняла голову, дивлячись на мене глибокими, але трохи затуманеними очима. Її губи вигнулися в легкій, але якоюсь невловимою тривогою наповненій усмішці. Я не відразу зміг збагнути, що саме в ній було незвичного.

— Привіт, — відповіла вона тихо, ніби намагаючись приховати власні думки.

— Все гаразд? Ти сьогодні якась... інша, — обережно спитав я, відчуваючи в її голосі нотки втоми та чогось глибшого, що не хотілось одразу розкривати.

Вона коротко зітхнула і подивилась на мене очима, у яких застигла безнадія й справжня втома.

— Усе добре, просто важкий день на роботі, — вимовила вона тихо, її голос був рівним, але так і не приховував внутрішньої напруги.

Я задумався й несподівано для себе згадав, що насправді майже нічого не знаю про неї, окрім її імені.

— А ким ти працюєш? — спитав я, намагаючись  відвести розмову від важких тем.

— Я — фінансовий директор у юридичній фірмі, — відповіла вона спокійно, ніби вимовляючи щось буденне, але з особливою вагою в голосі.

— Ого! — не стримав я подиву, бо в моїй уяві її образ не поєднувався з офісними кабінетами, звітами та контрактами. — Вибач, просто не очікував.

— Та нічого, я звикла. Більшість людей дивуються, — і тепер усмішка на її обличчі стала трохи щирішою, хоча в ній все одно залишалася якась загальна втома.

Раптом до зупинки під’їхало моє таксі. Я вийшов на вулицю, відчуваючи, як дощ проступає крізь капюшон, і зробив крок до машини. Але щось мене зупинило — я озирнувся на Анну.

— Сідай, я підкину тебе додому. Дощ ллє, а тролейбуса ще, мабуть, довго не буде, — запропонував я, намагаючись звучати легко.

Вона глянула на мене, і в її погляді з’явився сумнів, ніби вона намагається прочитати мене крізь слова. Мені стало ніяково. Було відчуття, що вона відчула щось, чого я сам боявся признати. І ця невидима правда раптово викликала сором, який я ніколи раніше не відчував.

— Дякую, але я чекаю на своє таксі. Воно вже в дорозі, — відповіла вона, але я не міг впевнено сказати, чи це була правда.

Я сів у машину, і водій рушив уперед. За вікном повільно віддалялася зупинка, дощ і Анна. І лише одне не давало мені спокою: чому саме в її втомлених, але проникливих очах мені так сильно захотілось бути кращим — не для когось іншого, а саме для неї?

Я зайшов у квартиру, двері злегка грюкнули за мною, й одразу попрямував до душу. Вода з-під лійки спершу була ледве теплою, але з кожною секундою ставала все гарячішою, як ніби намагалась вимити не лише пил з тіла, а й важкі думки, що не давали спокою. Проте ні пар, ні вода не могли змити того неприємного відчуття — провини, яка тиснула на груди.

Чому вона на  мене так глянула? Наче я котик, що заліз у сметану. Її погляд — той холодний і трохи зневажливий — крутився у голові, як заїжджена платівка. Цікаво, чи дивиться вона на Макса так само? Чи, може, для нього завжди сонце світить яскравіше? Мабуть, варто триматися від неї трохи далі.

Але чому я маю її уникати? Що я зробив не так? Я ж дорослий чоловік, здатний відповідати за свої вчинки. Отже, у чому проблема? Чому відчуття неспокою не відпускає?

— Ау! — раптово викрикнув я, коли гаряча вода несподівано різко обпекла шкіру. Вистрибнув із душу і швидко знизив температуру, щоб не зваритися. Потім знову повернувся під струмінь, але вода тепер була вже лагіднішою — такою, як я люблю.

Думки несподівано перескочили на Ясю, на завтра, на те, як вона поводитиметься. Сподівався, що все пройде тихо, без сцен і драми. Я не виношу істерик — вони виснажують і мене, і всіх навколо.

І раптом думки завертілися в голові, мов вихор: робота, родина, друзі, відпустка, зустрічі, плани — все накладалося одна на одну, не даючи зосередитись.

Я витерся рушником, і, навіть не загортаючись у халат, ліг на ліжко, залишившись у чому мати родила. Здавалося, що тепер головне — хоч трохи заснути й відірватися від власних думок.