3 Розділ. Дмитро.

— Подивись, який красунчик!
— Де?.. Ага, і справді красунчик... — шепочуться дівчата десь на фоні.

Я стою й дивлюся прямо перед собою. Не те щоб я був самовпевнений, але я й не сліпий. Завжди ловлю на собі погляди дівчат, чую їхні перешіптування, зауваження про зовнішність. Часто вони самі підходять познайомитися, іноді — просять номер телефону.

За це все я маю сказати дякую своєму особистому стилісту — Насті, моїй старшій сестрі. Це вона змушувала мене займатися спортом, постійно доглядати за шкірою, волоссям. Навіть парфуми — її вибір. Наші двоюрідні брати теж «страждали» від її настанов.

Як вона завжди казала:
— Я зроблю все, щоб від моїх братиків дівчата вистрибували з колготок.
Або:
— Хто сказав, що якщо ти хлопець, тебе повинні любити за душу?

І таких фраз у неї було безліч.

Чому ми її слухались?
А ви спробуйте не послухатися старшу на п’ять років, золоту медалістку з дзюдо.

У дванадцять я вважав усе це нісенітницею. А от у сімнадцять — сказав їй «дякую».

Поки я занурений у думки дивився у вікно, тролейбус уже підкотив до моєї зупинки.

Я вийшов на зупинці й неквапно попрямував до роботи. Як завжди, зайшов через чорний вхід — персональний прохід для тих, хто знає, як функціонує цей ресторан ізсередини.

Пройшов у чоловічу роздягальню для персоналу. Відчинив свою шафку і дістав охайно попрасований комплект: білосніжну сорочку та чорні штани. Повільно, без поспіху, переодягнувся — натягнув сорочку, застібнув ґудзики, зав'язав краватку й закріпив на рукавах срібні запонки. Подарунок від Шефа на річницю моєї роботи. Я бережу їх, як талісман — у нашій справі дрібниці мають значення.

Поглянув у дзеркало. На мене дивився брюнет із карими очима — офіційний, зібраний, стриманий. Біла сорочка сиділа бездоганно, бейдж з іменем «Дмитро» блищав на грудях. Холодний і дещо суворий — саме такий має виглядати менеджер найкращого ресторану у місті.

Я зробив вдих, вийшов у зал і натягнув свою робочу усмішку — ту, що виглядає щиро, хоча насправді не має нічого спільного з емоціями.