2 Розділ. Просто Анна.

І ось я знову стою на тій самій вулиці. Весняний дощ крапає з неба м’яко, без поспіху, огортаючи місто легкою вологістю й спокоєм. А я — стою з надією. Тихою, майже дитячою. Надією, що вона знову з’явиться. Хоча… якщо бути чесним, я вже й сам не вірю, що це справді сталося. Все більше здається, ніби то була вигадка, мить, народжена в уяві. Як ті історії з дитинства, які пам’ятаєш лише ти — й сам уже не певен, були вони насправді чи тільки наснились.

Наді мною раптово з’являється парасоля. Я повертаю голову — і бачу її. Анну.

Сімдесят сантиметрів дівочої прямоти. Світла шкіра, сині очі, натуральне світле волосся середньої довжини — усе як завжди. Проста, знайома, передбачувана.

— Виглядаєш свою Фею дощу? — посміхається вона трохи насмішкувато.

— Ні, просто стою, — збрехав я, не бажаючи виглядати наївним.

Анна завжди була «своїм хлопцем», як кажуть. Спокійна, приземлена, без надмірних емоцій чи драм. Ніколи не прагнула вирізнятися. А нафарбованою я бачив її, може, двічі за все життя.

— Тобі куди? — питає вона, злегка нахиливши голову.

— До зупинки.

— Тоді ходімо, я тебе проведу, — каже вона й знову усміхається, вказуючи поглядом на парасолю.

— А ти теж туди?

— Ага.У справах був? Чи… зустрічався з кимось? — запитує ввічливо посміхаючись.

— Ходив на каву з Ясею, — спокійно відповідаю я.

— А ти що тут робила? — кидаю у відповідь, трохи різкувато.

— З подругою в кіно ходила. Насміялися досхочу, — весело відповідає. Її очі світяться легкою радістю, голос звучить щиро, але я майже не слухаю. Слова проходять повз, як дощові краплі повз комір.

Чомусь мене не здивувало, що вона була з подругою, а не з хлопцем. У ній ніколи не було тієї іскри, яка одразу притягує. Вона була ніби з іншого виміру — спокійного, врівноваженого, без блиску.

Ми дійшли до зупинки. Якраз під’їхав тролейбус у мій бік. Я не сказав нічого зайвого. Просто стрибнув усередину й кинув через плече коротке:

— Бувай.

І двері зачинилися.