1 Розділ. Несподіванка чи доля?

Це сталося пів року тому. Я стояв на пішохідній алеї, оточений друзями. Не згадаю, про що ми говорили — щось буденне, мабуть, дрібниці після виснажливого дня. Але я чітко пам’ятаю одне: погоду.

Після задушливої спеки небо раптово розірвала гроза, і на місто обвалилася шалена злива — поривчаста, тепла, майже весняна, хоч надворі була осінь. До того — важке повітря, спітнілі обличчя, запах розігрітого асфальту. А потім — свіже, мокре дихання неба. Перехожі кинулися врозтіч, а ми залишилися — трохи дурні, трохи заворожені стихією.

Я стояв, повністю занурений у розмову, коли раптом хтось рвучко схопив мене за плече й різко розгорнув. І — поцілував.
Пристрасно. Без попередження, без жодного слова. Просто — губи до губ. Мить, що обпекла сильніше за блискавку. Я завмер, не встиг навіть злякатися.

Я не знав цієї дівчини. Хто вона? Звідки? Чому — саме я?
Її пальці були теплими — по-людськи живими, щирими. Її подих пахнув м’ятою й дощем. Мокре волосся прилипло до мого обличчя. Усе навколо зникло — ні людей, ні міста, лише ми та вода. І її шалений ритм — гупотіння крапель по асфальту, дахах, наших тілах. Як друге серцебиття — гучне, живе, нестримне.

А потім — вибух звуків. Вигуки, оплески, сміх. Друзі в шоці, але радісні, мов на весіллі. Здивовані, розчулені, ніби стали свідками дива.

А вона… зникла. Так само раптово, як з’явилася.
Розчинилася в потоці дощу, ніби її й не було. Залишила по собі лише подих — короткий, нестримний, незабутній.

Я запам’ятав блакитні очі — яскраві, мов небо після грози, глибокі, аж до дна. Довге біле волосся — мокре, блискуче, як розірваний шовк. Усмішку — щиру, дзвінку, зворушливо-зухвалу. Обличчя — кругле, з маленьким носиком і ледь помітними веснянками. І її сміх…
О, її сміх — легкий, майже казковий. Як у героїні з іншого світу.
Потім — ноги в білих кросівках, що швидко віддалялися між потоками дощу, поки я, мов паралізований, стояв і намагався осмислити, що щойно сталося.
Мокрий. Розгублений. І щасливий.

Друзі прозвали її  Фея дощу.