Розділ 7.2 Коли ще не пізно

- Остання пісня твоя.

- Могли б попередити.

- Так цікавіше, Соло. А ще після неї ти повинна йти.

Я змірюю його злим поглядом. Жахливо нестерпний тип, сподіваюся ми більше не побачимося.

Закінчуються акорди попередньої пісні. Я вдихаю і видихаю. У мене вийде.

І так справді стається. Всі слухають і це заспокоює.

- It's all too late, It's all too late

Change

You can change

Змінити, я зможу все змінити, для мене це ще не пізно.

- Час, - кажуть Фелі і Ян.

- Час, - розумію я.

Є тут одна традиція співати останню пісню вже спускаючись зі сцени і проходячи живим коридором з зали. Зараз це було мені на руку.

Я не знала куди бігти, але ноги самі несли мене в потрібне місце. Вкотре дивлюся на локації фестивалю на які, мабуть, не потраплю. Невідворотність. Відчуваю невідворотність чогось, що не може не настати.

Здивовано дивлюся, коли розумію, що знову опинилася перед дверима музичного магазину.

- Заходь, я вже зачекалася тебе дитя.

- Що я повинна робити?

- Іди за мною і не переставай грати на флейті.

Чарівна мелодія наповнює приміщення. Ми спускаємося вниз і пройшовши в коридорі опиняємося в саду.

- Йди прямо.

Різні запахи квітів окутують і мене починає хилити на сон.

- Продовжуй грати, Соло, може це якось допоможе.

Мелодія зменшує запахи і я проходжу до брами в яку вставляю значок. Сліпуче світло огортає мене і я закриваю очі руками. Вийшло чи ні?