Розділ другий

Знайома стеля батьківської квартири повільно випливла з ранкового туману. Голова гуділа так, ніби хтось усю ніч стукав усередині молотком.

Денис сів на дивані й поморщився. На підлозі валявся одяг, кинутий абияк. Судячи з усього, додому він дістався вже на автопілоті.

Коньяком із бардачка вчора не обмежилося. Це Тітов пам'ятав. Спочатку берег річки, потім стоянка біля будинку й розмова з нічним сторожем, а далі — візит до бару на розі будинку. А потім пам'ять обривалася.

Він провів долонею по обличчю й важко видихнув.

Жити окремо від дружини та доньки, залишаючись при цьому частиною сім'ї, виявилося набагато складніше, ніж він уявляв. Іноді хотілося просто набрати знайомий номер, приїхати до них і пообіцяти, що більше ніколи не питиме.

Але Денис надто добре знав ціну таким обіцянкам.

За шістнадцять років шлюбу ця розмова повторювалася десятки разів. Щоразу знаходилося виправдання: важка робота, постійний стрес, нічні виїзди, трупи, допити.

Тільки в якийсь момент він перестав обманювати самого себе.

Справа була не в роботі.

Йому просто подобався алкоголь.

Тісна однокімнатна квартира на околиці міста завжди залишалася для Дениса прихистком. Сюди можна було втекти від усіх. Тут минуло його дитинство, тут і досі зберігалася пам'ять про батьків.

На довгі вмовляння дружини здати квартиру квартирантам Тітов так і не погодився. Колись вона дістанеться Лері, але поки доньці не виповниться вісімнадцять, квартира залишалася під суворим контролем її батька-поліцейського.

Поставивши на вогонь емальований носатий чайник, Денис визирнув у вікно. Внизу вже вирувало життя. На ринку розвантажували товар, торговці розкладали овочі по ящиках, а між рядами снували перші покупці.

Найкращий засіб від похмілля — гарячий душ і сон.

Але сон був розкішшю.

Особливо коли з самого ранку телефонує судмедексперт і повідомляє, що чекає на тебе у себе.

Перш ніж постукати, Денис машинально глянув на табличку:

Вівторок Роман Вікторович.

За роки роботи він давно звик до цього прізвища, а от відвідувачі бюро нерідко сприймали його за назву дня тижня.

Роман Вікторович відклав папери вбік, коли Денис увійшов до кабінету.

— Денисе Сергійовичу! Маєш втомлений вигляд.

— Спав на старому дивані. Спина досі пам'ятає.

Біля дальньої стіни стояла каталка з нещодавно доставленим тілом. Слідчий машинально затримав на ній погляд. Судмедексперт помітив це й накрив тіло простирадлом.

— Убивство? — запитав Денис. — Судячи з ран, поножовщина.

— Побутове вбивство, — відповів Роман Вікторович. — Співмешканець зарізав під час пиятики. Уже зізнався. Справу веде Дубінець.

— Що по моїй справі?

Судмедексперт відкрив заздалегідь підготовлену теку й виклав на стіл кілька фотографій.

Обличчя Юлії одразу впало в очі.

Навіть на світлинах вона виглядала надто молодою для моргу.

— Причина смерті — механічна асфіксія, — почав Роман Вікторович. — Сліди сексуального насильства присутні. Але є ще одна цікава деталь.

Він перегорнув кілька фотографій і зупинився на крупному плані шиї.

— На пошкодженій шкірі виявлено мікрочастинки залізистого кварциту.

Денис знизав плечима.

— Для нашого міста звучить не надто незвично.

Судмедексперт уважно подивився на нього поверх окулярів.

— Ти впевнений?

Слідчий насупився.

— У районі набережної плавильний комбінат.

— Так. Але це не металургійний пил. Тут є частинки залізистого кварциту.

— Отже, джерело потрібно шукати в іншому місці.

Роман Вікторович кивнув.

— Частинки буквально втиснуті в пошкоджену шкіру. Бачиш ці крововиливи?

Він указав ручкою на фотографію.

— Пил знаходиться всередині слідів стискання.

— Тобто він був на руках убивці?

— Або на рукавичках. Або на предметі, яким він душив жертву.

Денис ще раз подивився на знімок.

Кілька ледь помітних червонуватих цяток раптом здалися йому важливішими за всі свідчення, зібрані за вчорашній день.

— Виходить, убивця нещодавно контактував із рудним пилом.

— Такий висновок напрошується.

Слідчий усміхнувся.

— Чудово. Залишилося перевірити якихось сто тисяч працівників рудників.

— Це все-таки краще, ніж шукати серед двохсот тисяч жителів міста, — незворушно зауважив Роман Вікторович.

— Він залишив ще щось? — важко зітхнув Денис.

— У нас є його біоматеріал. Але, знаєш, поки це просто невідомий чоловік.