Розділ XX. Тіні чужого сліду

Ранок у Б'єллі змінив тиху та спокійну ніч навколо міста. Перші промені сонця торкнулися черепичних дахів, дзвони собору ліниво перегукувалися між собою, а вузькі кам'яні вулиці поступово наповнювалися людськими голосами. Купці відкривали крамниці, господині поспішали на ринок із кошиками, ремісники піднімали дерев'яні віконниці своїх майстерень. Місто жило своїм звичним життям. 
Південна брама відчинилася ще до повного сходу сонця. Через деревʼяний міст, під яким шуміла Керво, повільно піднімалися двоє вершників. Обидва сиділи в сідлах так упевнено, ніби щодня проїжджали цими дорогами. На них були темно-сині мундири Гвардії вікарія, шкіряні перев'язі, шаблі та кременеві пістолі при поясі. Чоботи блищали, плащі були складені без жодної зморшки, а на капелюхах виднілися однакові кокарди. Їхні коні також привертали увагу – високі, міцні, доглянуті жеребці, більше схожі на офіцерських, ніж на звичайних дорожніх коней. Вартові біля брами випростались.

– Доброго ранку, синьйори інспектори!

Один із вершників лише коротко кивнув. Другий відповів стриманим :

– Доброго ранку.

Ворота відчинилися ширше. Вершники без поспіху в'їхали до міста. Вони мовчали майже всю дорогу. Лише коли звернули на головну вулицю, молодший тихо промовив :

– Щось би закинути до горлянки.

– Поводь себе відповідно, – сухо відповів старший.

Більше жодного слова. За кілька хвилин вони зупинилися біля невеликої пекарні. Над дверима виднілась табличка «Forno della Porta», а з відчиненого вікна назовні линув запах ще теплого хліба. 
Перед входом стояла невеличка черга – кілька жінок із кошиками, літній чоловік, який терпляче чекав своєї черги, і двоє дітей, що вже гризли свіжі булочки. Старший вершник зістрибнув із коня й передав повід товаришеві.

– Почекай тут.

Він неквапливо ввійшов до пекарні. Щойно люди помітили форму інспектора, між ними прокотився тихий шепіт.

– Гвардія...

– Інспектори...

– Напевно, через пошту...

Черга сама собою розступилася. Вершник спокійно зайшов усередину. За прилавком Єлена саме загортала ще теплий буханець у чисте полотно. Вона лише на мить підняла очі.

– Доброго ранку, синьйоре.

Чоловік навіть не відповів на привітання.

– Дайте щось перекусити мені й моєму колезі.

Голос був рівний, але чужий. Єлена мовчки взяла круглий хліб, кілька ще гарячих булок із сиром і шматок фокачі, складаючи все до полотняного мішечка. Поки пакувала, вона ненав'язливо запитала :

– Ви не місцеві, правда? Звідки прибули?

Чоловік холодно подивився на неї.

– Я не зобов'язаний вам це говорити.

На мить у пекарні стало тихо. Єлена лише злегка звела брову, ніби її відповідь зовсім не зачепила.

– Як скажете, синьйоре.

Інспектор поклав долоню на прилавок.

– Де тут знаходиться Гвардія вікарія? І як туди найшвидше проїхати?

Не встигла Єлена відповісти, як із черги озвався літній чоловік.

– Прямо цією вулицею до великої площі, минаєте її і через декілька десятків метрів ліворуч буде будівля Гвардії вікарія.

– Дякую, – коротко кинув інспектор уже чоловікові.

Він поклав на прилавок кілька монет, забрав мішечок із випічкою й, не подякувавши господині, вийшов надвір. Двері зачинилися. У пекарні ще кілька секунд панувала тиша. Потім одна з жінок обурено похитала головою.

– От уже виховання... Навіть "дякую" шкода сказати.

– Інспектори теж люди, – буркнув старий.

– Люди так не поводяться.

Єлена лише тихо хмикнула, взяла наступний бухінець і звернулася до черги так, ніби нічого незвичайного щойно не сталося.

– Хто наступний?

Другий інспектор дочекався товариша біля коней і, побачивши полотняний мішечок, ледь усміхнувся.

– Ну? Є щось?

Перший нічого не відповів. Лише мовчки розгорнув мішечок, відламав шматок ще теплого хліба, простягнув йому булку з сиром і шматок фокачі. Той одразу відкусив великий шматок.

– Це вже інша справа.

Вони заскочили в сідла й неквапливо рушили вулицею, жуючи ще теплу випічку. Другий задоволено прожував і кивнув.

– Добре печуть у Б'єллі.

Відкусив ще раз.

– Не вистачає тільки шматка м'яса до цього.

Перший мовчки жував, навіть не глянувши на нього. Далі вони їхали вже без розмов. 
Місто поволі оживало навколо них, але вершники тримали однаковий темп і ніде не зупинялися. За кілька хвилин перед ними виросла кам'яна будівля Гвардії вікарія. Обидва одночасно натягнули поводи. 
Коні зупинилися майже синхронно. Так само синхронно чоловіки зіскочили на землю, поправили плащі й попрямували до вартових біля входу. Один із новоприбулих підійшов до вартових, які тут же випросталися й віддали честь.

– Хто сьогодні на чергуванні?

– Інспектор Карло Моретті, синьйоре.

Чоловік лише коротко кивнув. Вони обоє, не відповідаючи більше ні слова, пройшли повз варту й увійшли до будівлі. 
У приймальні Карло Моретті саме щось пояснював писареві, схилившись над розгорнутим реєстром. Писар уважно занотовував кожне слово. Почувши кроки, обидва одночасно підняли голови. Моретті замовк на пів речення. Писар відклав перо. 
Перший інспектор навіть не звернув уваги на ранкову метушню в будівлі Гвардії вікарія. Він зупинився посеред приміщення й голосно запитав :

– Хто тут Карло Моретті?

Розмови стихли. Кілька гвардійців озирнулися, а чоловік біля столу спокійно випростався.

– Хто запитує?

Перший інспектор зробив крок уперед.

– Капітан Енцо Равера, інспектор Гвардії вікарія міста Верчеллі.

Після короткої паузи він кивнув на товариша.

– Лейтенант Марко Вісконті. Також інспектор Гвардії вікарія.

Карло Моретті уважно оглянув обох чоловіків, затримавши погляд на їхніх мундирах і знаках розрізнення.

– Прошу до мого кабінету.

Він повернувся до писаря.

– Закінчиш цей реєстр без мене. І нікого не впускати, доки я не покличу.

– Слухаюсь, інспекторе.

Моретті відчинив двері кабінету й пропустив гостей уперед. Коли всі троє зайшли всередину, він зачинив двері.