Розділ XIX. Маски ще не одягнуто

Сонце вже починало хилитися до вечора, коли Арман повертався до Cascina del Corvo. Неро спокійно ступав знайомою дорогою. Попереду вже виднілася брама садиби. 
Щойно Арман під'їхав ближче, вона відчинилася, і назустріч йому стрімголов побіг П'єтро.

– Синьйоре де Монревель!

Хлопчина був захеканий і помітно схвильований. Арман натягнув повід.

– Що сталося, П'єтро?

– Я зібрався на ваші пошуки! Ви довго були в місті.

– Справ було достатньо, Пʼєтро. То що трапилося?

П'єтро зробив глибокий вдих.

– Приїхала синьйорина Ізабелла Моретті.

На обличчі Армана промайнула ледь помітна задоволена усмішка, але він швидко сховав її за буркотінням.

– І давно приїхала?

– Уже більше години чекає.

– От халепа… Даремно я так затримався.

Він нахилився до П'єтро.

– Надіюсь, синьйорина Моретті не занудьгувала?

П'єтро широко усміхнувся.

– Ні, синьйоре. Вони з Люцією сидять в альтанці та мило розмовляють.

Арман задоволено кивнув.

– Значить, компанію їй знайшли.

Він легко пришпорив Неро. Кінь неквапливо в'їхав на подвір'я й попрямував просто до альтанки, що стояла серед виноградної лози. Звідти вже долинав тихий жіночий сміх. 
Люція першою помітила вершника, що під'їжджав до альтанки. Вона підвела голову й тепло всміхнулася.

– Синьйоре де Монревель. Вітаю вас.

— Добрий вечір, Люціє.

Арман кивнув їй, а тоді перевів погляд на гостю. Ізабелла Моретті теж підвелася.

– Доброго вечора, синьйоре де Монревель.

– Добрий вечір, синьйорино Моретті.

Він зняв капелюха й чемно схилив голову.

– Перепрошую, що змусив вас так довго чекати.

Ізабелла вже було відкрила рота.

– Якщо чесно, мені цього разу знову не пощастило побачити синьйора Едріана Ферранте. Тож, мабуть, я вже поїду…

– Не поспішайте, – відразу перебив її Арман.

Він легко поплескав Неро по шиї.

– Сьогоднішню справу цілком можу вирішити я. Ось Неро. Його лишається лише привести до ладу, і ви зможете провести огляд.

Ізабелла похитала головою.

– Навпаки, так навіть краще.

Вона підійшла ближче до коня.

– Він щойно повернувся з дороги. Кінь розігрітий після навантаження, а це значно краще для огляду, ніж коли він просто стоїть у стайні.

Арман усміхнувся.

– Тоді не будемо гаяти часу.

Ізабелла вже уважно оглядала Неро, проводячи рукою по його шиї. Люція підійшла ближче.

– Синьйоре Армане… А можна мені бути присутньою під час огляду?

Арман на мить подивився на неї.

– Люціє, на хвилину.

Він зробив кілька кроків убік, запрошуючи її відійти від альтанки. Потім озирнувся до Ізабелли.

– Синьйорино Моретті, П'єтро проведе вас із Неро до стайні. Там вам буде зручніше.

– Добре.

Арман перевів погляд на хлопчину.

– П'єтро!

– Так, синьйоре?

– Проведи синьйорину Моретті та Неро до стайні. Допоможи їй, якщо знадобиться.

– Зараз.

П'єтро взяв Неро за повід. Арман додав уже значно тихіше, але твердо :

– І щойно проведеш їх – негайно повертайся до мене. У мене для тебе є доручення.

Хлопчина серйозно кивнув.

– Зрозумів, синьйоре.

Він повів Неро в бік стайні, Ізабелла рушила поруч із ним. Арман дочекався, поки вони відійдуть на достатню відстань, і лише тоді повернувся до Люції.

– Люціє, збирайтесь.

Вона здивовано подивилася на нього.

– Збиратися? Але…

– Ні.

Арман спокійно, але твердо перебив її.

– Спочатку вислухайте.

Люція замовкла.

– Підготуйте свої речі. Усе, що може знадобитися не на одну ніч. Потім разом із П'єтро складіть добру торбу з харчами й водою.

Він зробив коротку паузу.

– Найближчий час ми проведемо не в Cascina del Corvo.

Люція застигла.

– Не в Садибі?..

– Саме так. І на особливий комфорт не розраховуйте.

Кілька секунд вона мовчала, намагаючись зрозуміти почуте.

– Добре, – тихо відповіла вона, хоча на обличчі ще залишалося здивування.

У цей момент із боку стайні прибіг П'єтро.

– Синьйоре Армане! Синьйорина Моретті каже, що вам варто зайти до стайні.

Арман кивнув.

– Зайду.

Він відразу звернувся до хлопчини :

– П'єтро, слухай уважно. Приготуй харчі та воду в дорогу. І допоможи синьйорині Белларді зібратися.

– Зрозумів.

– Я сам підготую Рокко. Ми з Люцією поїдемо до міста на одному коневі.

Люція й П'єтро одночасно переглянулися. На їхніх обличчях читалося однакове запитання, але жоден його не поставив. Вони мовчки кивнули й попрямували до будинку. 
Арман ще кілька секунд дивився їм услід. Потім розвернувся й рушив до стайні.

Синьйор де Монревель відчинив двері. Всередині пахло сіном, свіжою соломою й кіньми. Крізь невелике вікно падала смуга вечірнього світла, освітлюючи Неро, який спокійно стояв біля стійла. Ізабелла вже працювала. Вона не поспішала. Однією рукою тримала повід, другою повільно проводила долонею по шиї коня, уважно спостерігаючи за його реакцією.

– Добре, Неро… Спокійно.

Кінь лише ворухнув вухами. Ізабелла обережно натиснула пальцями вздовж плеча, промацуючи м'язи. Потім перейшла нижче, до грудей і передньої ноги. Вона злегка зігнула суглоб, перевіряючи, чи немає скутості руху.

– Не сіпається, – тихо промовила вона.

Після цього Ізабелла провела рукою вздовж ребер і боків, уважно промацуючи місця, де під шкірою ще могли залишитися ущільнення після старої травми. Арман мовчки спостерігав. Ізабелла присіла біля задньої ноги, підняла копито, оглянула підошву й стінки копита, витрусила дрібні камінці із жолобка, а тоді поставила його назад.

– Копита доглянуті, – сказала вона. – Хто їх розчищав?

– П'єтро. Але Едріан завжди перевіряє після нього.

Ізабелла ледь усміхнулася. Вона обійшла Неро з іншого боку й раптом зупинилася. Її пальці завмерли на лівому плечі коня. Під шерстю ледь відчувався старий рубець. Вона ще раз уважно промацала його.

– Тут було поранення.