Розділ XVIII. Несподіваний поворот

У таверні запанувала тиша.
Двері, за якими щойно зникли Арман і капітан Монтеверді, ще легенько похитувалися. Першим мовчанку порушив один із Чорних Вовків. Він різко нахилився до Рікардо.

– Ти чув це, Рікардо?

Другий майже одразу перебив його :

– Що будемо робити?

Лоренцо, який саме допивав вино, нічого не зрозумів.

– У чому справа?

Рікардо не відповів. Його пальці так сильно стиснули келих, що побіліли кісточки.
Наступної миті він з усієї сили гримнув ним об стіл. Келих дзенькнув, вино розлилося по дошках.

– Мовчати!

Його голос перекрив увесь гомін таверни. За барною стійкою Джакомо Ферретті миттєво підняв голову.
Він відклав рушник, яким протирав кухоль, і уважно подивився на столик біля вікна.
У таверні стало тихо настільки, що було чути лише потріскування дров у печі. Рікардо глибоко вдихнув, ніби стримуючи лють. Потім перевів погляд на Джакомо.

– Джакомо! Наповни келихи ще раз.

Він дістав із кишені два сольдо й поклав монети на стіл.

– Не шкодуй вина.

– Секунду, синьйоре Рікардо.

Ферретті взяв пляшку з полиці й почав наливати свіже вино до чотирьох келихів. Поки Джакомо стояв до них спиною, Рікардо тихо, але твердо звернувся до своїх людей :

– Випʼємо.

Він обвів поглядом кожного за столом.

– І ніхто більше не поставить жодного запитання, допоки цей чудовий напій не потрапить до горлянки.

Лоренцо відкрив було рота, але Рікардо лише глянув на нього. Того вистачило. Лоренцо мовчки опустив очі.

Джакомо поставив келихи на стіл.

– Прошу, синьйори.

Рікардо коротко кивнув.

– Дякую, синьйоре Ферретті.

Він дочекався, поки Джакомо повернеться за барну стійку, узяв свій келих і промовив уже майже пошепки :

– Все таки яке це чудове місце.

Кілька секунд за столом було чути лише дзвін келихів. Усі четверо мовчки випили. Першим не витримав один із Вовків.

– Інформація від капітана явно не входила до наших планів.

Інший відкусив шматок баранини, неквапливо прожував і похитав головою.

– Якщо вони справді везуть карету післязавтра, то наступної нагоди чекати невідомо скільки. Цінності з Верчеллі двічі не повезуть однією дорогою.

Рікардо мовчав. Він дивився в келих, ніби не чув жодного слова. Лоренцо переводив погляд то на одного, то на іншого, нічого не розуміючи. 
Нарешті Рікардо заговорив. Голос його був тихим і дивно порожнім.

– Я не міг залишити жодних доказів на пошті.

Чоловіки завмерли. Він повільно підняв очі.

– То звідки Гвардія вікарія могла їх знайти?

Ніхто не відповів. Рікардо стиснув щелепи.

– І що ця дівчина могла такого засвідчити...

Він на мить замовк.

–  ...що через неї все пішло псу під хвіст?

За столом запанувала мовчанка. Усі лише переглянулися один з одним. 
Раптом один із Вовків штовхнув Лоренцо ліктем.

– А ти чого мовчиш, синьйоре Лоренцо?

– Що? – перепитав той, не піднімаючи голови від миски.

– Кажу, ти сьогодні дивно тихий.

Інший Вовк відразу підкинув :

– Він не тихий. Він просто жує голосніше, ніж говорить.

За столом пролунав короткий сміх.

– Та щоб вас... – буркнув Лоренцо, знову нічого толком не почувши.

Рікардо навіть не звернув уваги на жарти. Він сидів нерухомо, дивлячись кудись повз них. 
Потім різко підняв очі.

– Ви оглядали мішок?

Сміх урвався.

– Так, – відповів один із Вовків.

– Оглянули. Там усе було на місці.

Рікардо похитав головою.

– Ні.

Він підвівся.

– Мені потрібно ще раз заглянути до нього.

Чоловіки мовчки дивилися на нього.

– Якщо ви ще не зрозуміли.

Його голос став холодним.

– Та карета може стати нашим кінцем.

Він обвів поглядом усіх трьох.

– Треба зробити так, щоб вона не доїхала до Турина.

– Чому? – тихо запитав один із Вовків.

– Якщо вона доїде, звідти відправлять гінця до Верчеллі. А тоді вся справа опиниться в руках людей, яких ми вже не зможемо зупинити.

Він стиснув кулак.

– І здобич ніколи не потрапить до наших рук.

Запала тиша. Один із чоловіків нарешті наважився поставити ще одне запитання.

– А що робити зі свідком?

Рікардо повільно перевів на нього погляд.

– Свідок... не має заговорити.

Ніхто більше нічого не сказав. Троє чоловіків мовчки кивнули. Вони допили вино, швидко зібралися й один за одним підвелися з-за столу. Рікардо поклав на стіл ще кілька монет за вечерю й коротко кинув :

– Ходімо.

                                            ***

Над лісом повільно спускався вечір. На галявині вже потріскувало свіже вогнище. Ватажок сидів навпочіпки біля полум'я, підкидаючи сухі гілки, а інший бандит саме ніс від струмка відро з водою. 
Першим із-за дерев показався кінь.

– О, дивіться, хто повернувся! – гукнув ватажок, упізнавши вершника. – Сам синьйор Лоренцо! І, бачу, кобилу таки знайшов.

Лоренцо скривився.

– Дуже смішно.

– Ми вже думали, що ти постригся в монахи.

На галявині прокотився сміх.

– Або що кобила тебе всиновила, – додав другий чоловік.

Лоренцо щось сердито буркнув і, не відповідаючи, зіскочив із коня. За ним мовчки під'їхали ще двоє. Останнім з'явився Рікардо. Він навіть не привітався. 
Ледь кінь зупинився, Рікардо зіскочив на землю й майже бігом кинувся до дерева, біля якого стояв поштовий мішок.

– Рікардо... – почав було ватажок.

– Замовкни.

Рікардо вже розв'язував вузол. Він занурив руки всередину й почав гарячково перебирати вміст. Листи. Печатки Савойського дому. Бланки. Пакунки. Він перевернув мішок догори дном. Усе висипалося на землю. Печатки покотилися по траві, аркуші розлетілися навколо, полотняний мішок безпорадно повис у його руках. 
Рікардо впав навколішки й почав руками перегортати папери один за одним. Швидше. Ще швидше.

– Ні...

Він відкинув убік ще один згорток.

– Ні!

Ватажок уже не сміявся.