Розділ XVII. Наступний хід

Ранок прийшов непомітно. 
Нічна прохолода ще трималася між деревами, а над галявиною зависав тонкий серпанок. Вогонь майже згас, залишивши по собі лише кілька червоних вуглин. 
Ферро прокинувся ще до того, як на галявині почався рух. Кілька годин він усе ж таки поспав, накрившись тією самою тканиною, яку прихопив із сумки. Вона погано захищала від ранкової вологи, але після безсонної ночі навіть такого укриття вистачило, щоб провалитися в короткий, важкий сон. Він не поспішав підводитися. Спершу прислухався. На галявині вже лунали голоси.

– Де Вальперга?

– Не знаю. Може, знову за своєю кобилою ганяється.

– Кобили немає.

Запала коротка пауза.

– І його теж.

Хтось вилаявся. Ферро обережно підняв голову й визирнув з-за дерева. Чорні Вовки вже повставали. Один перевіряв місце, де вночі стояли коні. Інший оглядав спорядження.

– Мушкетів теж немає, – кинув він.

Рікардо мовчки оглянув галявину.

– Скільки часу він відсутній?

– Достатньо, щоб я почав думати, що він здох десь у канаві.

– Не здох, – сухо відповів Рікардо. – Вальперга надто живучий для цього.

Він узяв свій пояс зі зброєю й перевірив його.

– Ми їдемо за ним.

Рікардо озирнувся на спорядження, після чого почав скидати зайве.

– Це залишаємо.

– А мушкети?

– Один на трьох нам не потрібен. Тим більше не збираємося влаштовувати бій посеред Б'єлли.

Він залишив лише необхідне.

– Якщо хтось запитає, ми шукаємо свого товариша. Не більше.

Двоє чоловіків мовчки погодилися й почали сідлати коней. Рікардо звернувся до ватажка :

– Ви залишаєтесь.

Ватажок невдоволено скривився.

– І що нам тут робити?

– Подбайте про коней. Їжа, вода. На добу.

Він кивнув у бік галявини.

– І щоб ніхто не показувався в місті. Ні ви, ні коні. Зрозуміли?

– Добре.

– У вас буде інше завдання

Рікардо пояснював щось ватажкові та іншому чоловікові, котрий мав лишитись на галявині. Ферро цього не міг почути, оскільки розмова велась майже пошепки. За кілька хвилин Рікардо та двоє чоловіків сіли на коней.

– Якщо знайдемо Вальпергу, повернемося до вечора, – сказав один із них.

– Якщо знайдете, – відповів ватажок.

Рікардо лише махнув рукою. 
Троє вершників рушили з галявини, поступово зникаючи між деревами. Ферро дочекався, поки тупіт копит стихне. Тільки тоді він повільно випростався. Тепер на галявині залишились двоє чоловіків. І це змінювало все. 
Ферро знову подивився на спорядження, яке Вовки залишили біля багаття. А потім згадав про кинджал. 
Едріан стиснув щелепи.

– Треба перевірити, – тихо сказав він сам до себе.

Він ще раз оглянув галявину. Поки ватажок був зайнятий кіньми, а інший чоловік пішов кудись в глибину лісу, Ферро почав обережно готуватися до наступного кроку.

– Мені потрібна допомога.

Інший бандит раптово повернувся назад до галявини.

– З чим іще?

– Треба приготувати їжу для коней. Самому надовго.

Ватажок невдоволено буркнув щось собі під ніс, але все ж рушив за ним.

– І не забудь, що в Рікардо на нас план, – кинув він через плече. – Треба ще перевірити амуніцію, яку ми сховали далі в лісі.

Другий чоловік кивнув.

– Ту, що для переодягання?

– Її. Якщо знадобиться – змінимо одяг і підемо іншими.

Ферро, почувши це, завмер.

Він дочекався, поки чоловіки відійдуть, і лише тоді трохи підняв голову. Амуніція. Переодягання. Отже, Рікардо справді щось задумав. 
Ферро стиснув губи.

– Що ти задумав, Ренато? – тихо прошепотів він.

Коли двоє чоловіків відійшли, Ферро ще трохи почекав. Він не поспішав. Лише коли їхні голоси остаточно стихли, обережно підвівся з землі. Тіло слухалося важко. Кілька годин у незручному положенні далися взнаки: затерпли плечі, німіли ноги, а спина відгукувалася тупим болем на кожен рух. Ферро повільно розім'яв руки, потім ноги. Зробив кілька кроків. Лише після цього рушив до залишеного спорядження. Він обережно обстежив те, що Вовки кинули біля табору. Перевірив сумки, ремені, зброю, невеликі згортки з припасами. 
Потім його увагу привернула амуніція Рікардо. Ферро присів. Розгорнув її. Ізавмер. Кинджал. Він обережно витягнув його з-поміж речей. Спершу оглянув руків'я, потім повільно перевів погляд на лезо. Зазубрини. Ферро підніс кинджал ближче. Між зубцями ще виднілися темні сліди засохлої крові. Він перевів погляд нижче – до основи леза, біля самої ручки, де кров могла залишитися після удару. Там теж були сліди. Ферро мовчав кілька секунд. Перед його очима знову постав Сальвіні. А потім – слова Маттео про характерний слід, який залишили зазубрини. 
Він повільно стиснув руків'я.

– Ось ти й попався, синьйоре Ренато, – тихо промовив Ферро.

Едріан ще раз глянув на кинджал. Потім обережно поклав його назад, саме туди, звідки взяв. Він не хотів, щоб Вовки помітили найменшу зміну. Тепер йому тут справді не було чого робити. Ферро повернувся до свого сховку, склав тканину й підзорну трубу назад у дорожню сумку. Ще раз озирнувся на галявину, після чого попрямував до лісу. Йому потрібно було знайти Фульміне. Вибравшись із лісу, Едріан вийшов саме на те місце, де залишив коня вночі. Фульміне там не було.

– От же ж…

Ферро оглянув землю. Волога після вчорашнього дощу добре зберегла сліди. Він швидко знайшов відбитки копит і рушив за ними. Слід вів убік від дороги, через поле, а потім спускався до річки. За кілька кілометрів Ферро нарешті побачив його. Фульміне стояв біля води й спокійно пив, наче цієї ночі взагалі нічого не сталося. Едріан зупинився й кілька секунд просто дивився на нього.

– Ось де ти.

Фульміне підняв голову, фиркнув і знову повернувся до води. Ферро похитав головою.

– І чого це ти вночі вирішив погаласувати?

Фульміне лише фиркнув. Едріан оглянув його уважніше. Провів рукою по шиї, перевірив ноги, боки й спину. Кінь був цілий, без жодної подряпини.

– Добре.

Тоді перевірив зброю та спорядження. Усе було на місці. Він уже збирався сідлати коня, коли з боку Б'єлли пролунав глухий гарматний постріл. Ферро завмер. За мить – другий. Потім ще один. Він підняв голову й прислухався.