Розділ XV. Щасливий випадок

Двері Cascina del Corvo різко відчинилися. Едріан вискочив надвір, перекинувши дорожню сумку через плече. Навіть не затримався біля ґанку – відразу попрямував до стайні.

Фульміне вже чекав. Сірий андалузець нетерпляче переступив копитом, почувши кроки господаря.

– Спокійно, друже.

Ферро кинув сумку на сідло, швидко перевірив попругу й скочив на коня.

– Нам треба поспішати.

Фульміне рвонув уперед. За мить вони вже летіли дорогою, залишаючи Садибу позаду.

Ніч стояла густа й тиха. Лише удари копит розносилися дорогою, час від часу гублячись у вологому повітрі. Після дощу земля була важкою, але Фульміне тримав темп упевнено. 
Ферро майже не говорив. Лише одного разу, нахилившись до шиї коня, тихо промовив :

– Ще трохи.

Фульміне відповів коротким фирканням.

– Знаю.

Попереду почали вимальовуватися темні обриси міста. Едріан не став наближатися до воріт. Звернувши на бічну дорогу, він обминув місто й узяв напрямок на туринську дорогу. Лише коли останні вогники Бʼєлли зникли за спиною, Ферро дозволив собі трохи послабити повід. Він поглянув на небо. 
Сонця ще чекати було довго.

– Саме час.

Фульміне знову перейшов на швидший хід. 
Едріан дістав із дорожньої сумки шматок щільної тканини.

– А тепер, друже, доведеться потерпіти.

Він обережно прикрив коневі рот тканиною, залишивши достатньо простору для дихання. Фульміне невдоволено смикнув головою.

– Тихо. Це ненадовго.

За кілька хвилин Ферро знову звернув із дороги. Вони проїхали ще трохи, після чого Едріан зупинив коня. Попереду починався ліс. 
Ферро зіскочив із сідла й озирнувся.

– Далі підемо пішки.

Він повів Фульміне ще близько кілометра, дедалі глибше віддаляючись від дороги. Нарешті зупинився. Зняв повід із руки й залишив коня біля невеликої галявини.

– Чекай тут.

Фульміне тихо фиркнув.

– Я повернуся.

Едріан поправив плащ, перевірив зброю й рушив до лісу. Цього разу – сам. За кілька кроків темрява поглинула його постать. Він ішов обережно, ступаючи по вологому листю, час від часу зупиняючись, щоб прислухатися.

Едріан прямував повільно. Ліс після вчорашнього дощу змінився. Волога важко трималася на листі, гілки блищали в темряві, а земля під ногами стала м'якою й податливою. Кожен необережний крок залишав на ній слід. Саме це йому було потрібно. 
Ферро зійшов із вузької стежки й почав уважно оглядати землю. Спершу нічого. Лише сліди дрібних тварин, розмоклі жолуді та відбитки власних чобіт. 
Він пройшов далі. Зупинився біля старого дерева. На вологій землі помітив неглибокий відбиток. Чобіт. Едріан присів навпочіпки. Провів пальцем по краю сліду. 
Свіжий. Не сьогоднішній, але й не старий. Він підвівся й рушив далі. За кілька кроків знайшов ще один. Потім третій. 
Цього разу поруч із відбитком чобота земля була прим'ята сильніше, ніби хтось довго стояв на одному місці. Ферро оглянув кущі. На низькій гілці залишилася крапля води, що повільно скотилася вниз. А під нею – зім'яте листя. Хтось проходив тут після дощу. Едріан не поспішав. Він почав рухатися за слідами, час від часу зупиняючись і перевіряючи землю. 
Сліди ставали чіткішими. Декілька людей. Можливо, коні. Ферро провів поглядом між деревами. Попереду ніч була густішою. Він зробив ще кілька кроків. 
І тоді почув голос. Ледь чутний. Едріан миттєво завмер. Прислухався. Ще один голос. Потім короткий сміх. Він повернув голову ліворуч. Нічого. Праворуч – теж. Звук ніби розчинявся між деревами, відбиваючись від стовбурів і вологого листя. 
Ферро повільно присів. Тепер він чув їх краще. Але визначити напрямок усе одно не міг. Знову тиша. А потім, десь далеко попереду, з'явилося слабке світло. Ледь помітне. Ніби хтось прикрив долонею ліхтар. Едріан примружився. Світло зникло. За мить з'явилося знову. 
Ферро посміхнувся самими кутиками губ.

– Ну що ж...

Він поправив плащ і рушив уперед. Тепер він знав, куди йти. Між стовбурами світло стало яскравішим –  теплим, живим. Вогонь.
Едріан зупинився. До галявини залишалося близько сотні кроків. Тепер він уже чув розмову. Слова ще губилися в шелесті листя, але голоси ставали виразнішими.
Ферро дістав із дорожньої сумки шматок тканини, достатньо великий, щоб накрити ним себе, якщо доведеться. Він завмер і почав рахувати.
Один голос. Пауза. Другий. Двоє.
Едріан почекав ще кілька секунд. Нікого більше.
Він зробив кілька кроків уперед. Потім ще кілька.
І раптом зовсім неподалік почув лайку. Ферро миттєво присів.
Третій голос.

– Чорт забирай...

Чоловік щось невдоволено буркнув, після чого знову почувся сміх біля вогню.
Едріан обережно визирнув з-за дерева. До галявини залишалося близько п'ятдесяти кроків. Він ліг на землю.
Повільно натягнув на себе тканину, зливаючись із темним, вологим ґрунтом. Потім дістав із сумки невеличку підзорну трубу. Майже кишенькового розміру.
Ферро підніс її до ока. Тепер він міг розгледіти силуети. Троє чоловіків сиділи біля вогню. Один щось розповідав, двоє інших сміялися. Ніхто не дивився в ліс. Ніхто не прислухався. Ніхто навіть не думав, що за кілька десятків кроків від них хтось лежить у мокрій траві.
Едріан повільно опустив трубу.

– П'ятдесят кроків...

Він глянув на галявину.

– Все одно далеко.

Ферро перевів погляд убік.
Праворуч від нього починалася захаращена ділянка лісу. Кущі, повалені колоди, густий підлісок. Там було незручно пересуватися. Саме тому туди ніхто не ходив.
Едріан знову підняв трубу. Поглянув на чоловіків.
Потім – на темну ділянку збоку.

– Треба ближче.

Він повільно розвернувся на животі.
І почав підповзати вбік, туди, де кущі й колоди мали сховати його краще за будь-яку тканину.

Ферро нарешті зайняв позицію між двома старими деревами.
Кущі прикривали його майже повністю, а повалена колода перед ним додавала ще одну надійну перепону для чужого погляду.
Тепер він бачив галявину значно краще.
Обличчя чоловіків уже не були просто темними силуетами. Полум'я вихоплювало їхні риси, коли вони нахилялися ближче до вогню.
Гомін долинав виразно.