Розділ XIII. У темряві

Рікардо від'їхав від «Чорного Кабана» й попрямував далі вулицею. Дощ лише починав накрапати, залишаючи на бруківці дрібні темні плями. Він їхав спокійно, без поспіху. Попереду вже виднілася ковальська майстерня, над якою здіймався тонкий струмінь диму.
Перед самою кузнею Рікардо помітив чоловіка, який стояв біля прив'язаного коня.
Той відразу впізнав вершника й широко посміхнувся.

– О, синьйоре! А я вже думав, що ви про мене забули.

Рікардо зупинив коня.

– Не дочекаєшся.

Чоловік засміявся.

– Після нашої попередньої зустрічі я, зізнаюся, почав за вами сумувати.

Рікардо глянув на нього холодніше.

– Ти надто багато говориш.

– Якби Лоренцо Вальперга багато говорив, то давно його шия була б в зашморгу, синьйоре Рен….

Рікардо блискавично зіскочив із коня. За мить він уже стояв перед Лоренцо, вчепившись пальцями в його комір.
Усмішка зникла з обличчя чоловіка.

– Що ти сказав?

– Я... нічого...

Рікардо стиснув комір сильніше.

– Якщо ти не прикусиш свого язика, то я особисто влаштую тобі побачення з шибеницею, ти мене зрозумів?

Лоренцо зблід.

– Зрозумів.

– Я тебе не почув.

– Зрозумів! Більше не слова.

Рікардо ще кілька секунд тримав його, а потім різко відпустив.
Лоренцо поправив комір і нервово ковтнув.

– Добре... синьйоре Рікардо.

– Так краще.

Він кивнув у бік коня.

– Де вони?

Лоренцо одразу зрозумів, про що йдеться.

– Зараз.

Він підійшов до свого коня, відчепив із сідла два мушкети й обережно взяв їх у руки.

– Ось вони.

Рікардо оглянув зброю.

– Все ціле?

– Ціле.

– Добре.

Лоренцо повісив мушкети на плече.

– То ходімо.

Вони разом попрямували до ковальської майстерні. Рікардо йшов поруч із ним мовчки. Лоренцо більше не жартував.

У кузні було спекотно. Вогонь у горні потріскував, а удари молота глухо розходилися приміщенням. 
Коваль оглянув обидва мушкети, після чого поклав один на верстак.

– Замок у цьому треба підправити. Другий просто почистити й перевірити.

– Скільки часу? – запитав Рікардо

– Недовго. Якщо не заважатимете.

Лоренцо тихо засміявся.

– Чуєш, Рікардо? Нас уже просять не заважати.

Рікардо кинув на нього короткий погляд.

– Тебе просять.

Лоренцо відразу замовк. Коваль ледь усміхнувся й узявся до роботи. Чоловіки чекали мовчки. 
Минув певний час. Нарешті коваль поклав мушкети поруч.

– Готово.

Рікардо підійшов до верстака й узяв один із них.

– Добре.

Він швидко перевірив замок, потім передав зброю Лоренцо.

– Забирай.

Лоренцо вже простягнув руку, коли з вулиці раптом долинуло гучне ржання. Вони обидва різко повернули голови. Ще одне. А потім – тупіт копит.

– Що за...

Рікардо першим кинувся до дверей. Лоренцо вибіг за ним. Біля кузні стояв лише один кінь. Другого вже не було.

– Мора! – вигукнув Лоренцо.

Він побачив, як кобила зникає в найближчому провулку. Лоренцо швидко оцінив ситуацію.

– Шукай коня.

– А мушкети?

– Залиш.

Рікардо вже схопив повід свого коня.

– Знайдеш коня – повернешся за ними.

– А ти куди?

Рікардо вскочив у сідло. Він пришпорив коня й помчав. Лоренцо залишився біля кузні, розгублено дивлячись йому вслід.

– Бодай його чорти побрали.

Він кинув погляд на мушкети. Потім побіг у бік провулка. Лоренцо забіг у тісну вуличку і майже відразу побачив Мору. 
Кобила бігла далі, дзенькаючи підковами по мокрій бруківці.

– Мора! Стій, дурепо !

Але за кілька десятків кроків перед ним виникла перешкода. 
Дві постаті стояли просто посеред провулка. Чоловік у темній накидці обіймав жінку й палко її цілував. Жінка притиснулася до нього, забувши, здається, про все на світі. 
Лоренцо невдоволено скривився.

– Ну звісно... Більше місця в усьому місті не знайшли, щоб цим займатися?

Він протиснувся повз них, кинувши на пару обурений погляд. 
Чоловік у накидці відірвався від жінки й усміхнувся.

– Не сердься, синьйоре. Заздриш?

Лоренцо навіть не обернувся.

– Чому б це?

– Свого коня приборкати не можеш. Не те що жінку.

Лоренцо різко зупинився. На мить він обернувся, але чоловік уже знову притягнув жінку до себе.

– Блазні...

Лоренцо пробурмотів це собі під ніс і побіг далі. Попереду Мора вже зникала за поворотом.

Синьйор Вальперга нарешті наздогнав свою кобилу. Мора зупинилася біля іншого коня, який стояв трохи осторонь провулка.

– Ну нарешті...

Лоренцо важко дихав, витираючи дощ із чола. Він підійшов до Мори й схопив її за повід.

– Ти що, зовсім здуріла? Я тебе скільки разів кликав?!

Кобила нервово смикнула головою.

– Ага. Тепер ще й ображаєшся. Ось як всиплю тобі батогів, знатимеш в мене.

Лоренцо перевів погляд на другого коня. Через темряву й дрібний дощ він майже не міг розгледіти його масть. Видно було лише темний силует.

– А ти хто такий?

Він зробив крок ближче.

– І чому ти тут?

Жодної відповіді. Лоренцо насупився.

– От чудово. Ще одного безгосподарного коня мені тільки не вистачало.

Він уже збирався потягнути Мору за повід, коли за спиною почув :

– Синьйоре...

Лоренцо завмер. Він не встиг навіть обернутися. Удар припав у потилицю.

Світ миттєво хитнувся. Синьйор Вальперга спробував втриматися на ногах, але коліна підкосилися. Останнє, що він почув, був тупіт копит по мокрій бруківці. 
Потім – темрява.

Коли Лоренцо прийшов до тями, першою була тиша. Він спробував поворухнути руками. Не зміг. Спробував ногами. Марно. 
Синьйор Вальперга різко сіпнувся й почув скрип дерева. Він був прив'язаний до стільця.

– Що за чорт?

Дихання стало важчим.

– Де я?!

Навколо панувала темрява. Лише десь далеко пробивався слабкий промінь світла, якого було недостатньо, щоб розгледіти приміщення. 
Лоренцо почав смикати мотузки.