Розділ XII. Місто ще не прокинулось

Сонце ще не показалось з-за обрію. 
Над Cascina del Corvo стояла тиха передсвітанкова темрява, яку лише де-не-де прорізало слабке світло з вікон будинку.

Арман прокинувся раніше, ніж зазвичай. Вересень уже вступив у свої права. Літо ще не поспішало віддавати осені останні теплі дні, проте ночі стали помітно довшими, а ранкова прохолода вже нагадувала про близькість холодного сезону. 
Арман одягнувся, накинув поверх сорочки жилет і вийшов у коридор. Він збирався розбудити Ферро. Дійшовши до його кімнати, постукав один раз і, не почувши відповіді, відчинив двері.

– Едріане?

Тиша. Арман зайшов усередину. Ліжко було порожнім. Він зупинився, оглянув кімнату й тихо хмикнув.

– Ну звичайно.

На столі лежало кілька аркушів паперу. Поруч – чорнильниця та перо. А поверх усіх паперів лежав один конверт. На ньому чітким почерком було написано :

«Арману.»

Він узяв листа, розкрив його й уважно прочитав. Арман не поспішав. 
Кілька разів перечитав окремі рядки, після чого склав аркуш і ще деякий час просто стояв біля столу. 
За вікном починало світлішати. Він нарешті ледь усміхнувся.

– Добре, Еді.

Арман поклав листа назад у конверт.

– Післязавтра я буду там.

Він ще раз поглянув на порожнє ліжко.

– Навіть не попрощався. Хоча це має бути добрим знаком.

Арман похитав головою, але в голосі не було ані образи, ані здивування. Він давно знав свого учня. Якщо Ферро вирішив щось зробити сам – переконати його залишитися було майже неможливо.

Арман вийшов із кімнати й зачинив за собою двері. До світанку залишалося ще достатньо часу. Він не поспішав. Спочатку зайшов до кухні, випив кілька ковтків води, а потім повернувся до своєї кімнати. Перевірив одяг, поправив пояс, затягнув ремені й поклав до кишені невеликий записник із учорашніми помітками. Потім узяв плащ. 
Вересневий ранок за вікном був тихим. На траві вже лежала легка волога, а над полями повільно стелився тонкий серпанок. Повітря стало свіжішим, ніж улітку, але холоду ще не було. 
Арман накинув плащ на плечі й вийшов у двір. Над стайнею почувся тихий рух коней. Попереду був довгий день. Але поспішати поки не було куди.

У стайні вже починався ранок.
Коні тихо ворушилися у своїх стійлах, зрідка фиркаючи й тупаючи копитами по дерев’яній підлозі.
Арман підійшов до Рокко.

– Ну що, старий? Збираємося в місто.

Рокко повернув голову й поглянув на нього одним оком.

– Не дивись так. Я теж не в захваті від раннього підйому.

Арман усміхнувся й почав запрягати коня.

– Зате сьогодні матимемо час. Ніхто не жене.

Він перевірив ремені, поправив збрую і вже збирався взятися за повід, коли почув позаду тихе фиркання.
Арман обернувся. Неро підняв голову.
Кінь кілька секунд дивився на нього, а потім повільно ворухнув вухом.

– Ага...

Арман завмер.

– Точно.

Він ляснув себе долонею по чолі.

– От же телепень. Я ж забув про тебе.

Неро знову тихо фиркнув.

– У тебе сьогодні є робота.

Арман підійшов до його стійла.

– Ферро сказав, що перед твоїм оглядом синьйориною Моретті ти маєш дещо зробити…

Неро спокійно дивився на нього. Арман відкрив дверцята стійла й простягнув руку до його шиї.

– Але спочатку треба зрозуміти, чи дозволиш ти мені сьогодні бути твоїм вершником.

Неро трохи опустив голову. Арман усміхнувся.

– Вважатиму це згодою.

Він поплескав коня по шиї, а потім озирнувся на Рокко.

– Перепрошую, друже. Сьогодні ти лишишся в Cascina del Corvo.

Рокко фиркнув.

– Не ревнуй.

Арман залишив його біля стійла й повернувся до Неро.
За кілька хвилин він уже перевіряв сідло, ремені та стремена.

– Ну ось. Тепер готовий.

Неро спокійно стояв, ніби йому було байдуже, хто саме сидітиме в сідлі.
Арман узяв повід.

– Не підведи мене.

Кінь лише ворухнув вухом.

– Знаю. Ти цього не любиш. Але ми не маємо права на помилку.

Арман вивів його зі стайні.
Ранкове повітря було свіже й вологе. Над полями ще лежав тонкий серпанок, а перші слабкі промені сонця лише торкалися верхівок дерев.
Арман скочив у сідло.

– Ну що, Неро? Покажемо місту, що ти сьогодні теж маєш справи.

Кінь рушив.
Вони виїхали з подвір’я Cascina del Corvo й попрямували дорогою до Б’єлли.
За їхніми спинами залишалася садиба, що ще тільки прокидалася.

До міста вони дісталися, коли над обрієм уже починало сіріти. Після вчорашнього дощу хмари ще не встигли розійтися з неба. Вони низько висіли над Б’єллою, приховуючи перші ранкові барви. Вулиці залишалися майже порожніми, а мокра бруківка тьмяно відбивала слабке світло нового дня.

Арман повільно їхав на Неро, уважно поглядаючи на будинки обабіч дороги. Місто ще спало. Майже все. З одного провулка долинув запах, який змусив Армана підняти голову. Свіжий хліб. 
Він зупинив Неро.

– Ну, друже... здається, ми знайшли місце, де варто зробити зупинку.

Неро фиркнув.

– Не сперечайся. Хіба можна встояти від того, над чим чаклує синьйорина Розетті !?

Пекарня Forno della Porta вже була відчинена. З прочинених дверей на вулицю виривався теплий аромат свіжоспеченого хліба, меду та кориці. 
Арман прив’язувати Неро не став. Просто поставив його біля входу й зайшов усередину. 
За прилавком стояла Єлена Розетті. Вона саме викладала на дерев’яну дошку ще гарячі буханці.

– Доброго ранку, синьйорино Розетті.

Єлена підняла голову.

– Синьйоре де Монревель? Так рано?

– Справи не чекають.

– Ви виглядаєте так, ніби вже встигли прожити половину дня.

Арман усміхнувся.

– День тільки починається.

Єлена глянула на нього, а потім на двері.

– Ви самі?

– Цього разу так.

Єлена на мить задумалася.

– Тоді, мабуть, ви прийшли не просто так.

Арман засміявся.

– Мене привів запах.

– Це найкраща причина.

Вона взяла невеликий кошик.