Розділ XI. Перед початком

Люція виїхала з Б’єлли через міську браму, залишаючи за спиною гамір вулиць. Неро йшов спокійною ходою. Чорний фриз легко ніс вершницю, майже не реагуючи на легкий повід у її руках.

За міськими мурами стало тихіше. Десь позаду ще долинав глухий шум Б’єлли, але він швидко губився серед шелесту трави й дерев. Над дорогою висіло низьке сіре небо. Дощ, який почав накрапати в місті, тут поки що лише нагадував про себе вологим повітрям.

Люція озирнулася. Б’єлла залишалася позаду – дахи будинків, вежі, кам’яні стіни. Ще донедавна вона була впевнена, що цей день нічим не відрізнятиметься від інших. Тепер їй здавалося дивним, наскільки швидко все змінилося. Вона мимоволі згадала поштове відділення. Сальвіні. Кров на кам’яній підлозі. І Ферро, який дивився на все це так, ніби бачив не смерть, а задачу, яку потрібно було розв’язати. 
Люція тихо зітхнула.

– Ти хоч розумієш, у що я сьогодні втрапила?

Неро повів вухом.

– Не мовчи.

Кінь тихо фиркнув. Люція посміхнулася.

– Ага. Звичайно. Ти, мабуть, теж нічого не розумієш.

Неро продовжував іти, не поспішаючи.

– Хоча... – задумалася вона. – Можливо, ти розумієш більше за мене.

Вона поплескала його по шиї.

– Ти ж його давно знаєш.

Неро знову фиркнув.

– От бачиш. Я так і думала.

Дорога спустилася до невеликої річки. Через неї перекидався старий деревʼяний міст. Вода під ним текла спокійно, час від часу розбиваючись об виступи каміння. 
Люція перевела Неро на повільніший крок. На мить вона зупинилася посеред мосту. 
Дивилася на воду. 
Їй раптом стало цікаво, скільки разів Ферро проходив цим шляхом. Скільки разів повертався додому після війни. Чи думав тоді, що колись оселиться тут? Чи взагалі планував залишитися в Б’єллі? 
Вона нічого про це не знала. І це чомусь її засмутило.

– Ти знаєш, Неро... – тихо сказала вона, знову рушаючи вперед, – він майже нічого про себе не розповідає.

Кінь ступив на дорогу за мостом.

– Спочатку я думала, що він просто дивак.

Люція усміхнулася.

– Тепер я вже не впевнена, що це найгірше з того, що можна про нього сказати.

Вітер ворухнув пасма її волосся. Вона поправила їх рукою й на кілька секунд замовкла. 
Перед очима знову постав Ферро. Його спокійний голос, уважний погляд. Те, як він говорив із Маттео. І те, як несподівано просто відправив її відпочити, ніби серед усього цього хаосу для нього було цілком очевидно, що вона має пообідати й поспати. 
Люція ледь усміхнулася.

– А ще він дивний.

Неро тихо пирхнув.

– Не смійся.

Кінь злегка мотнув головою.

– Я серйозно.

Дорога поступово піднімалася вгору. Місток залишився далеко позаду, а разом із ним остаточно зникли останні звуки міста. 
Попереду вже простягалися поля. За ними темніла смуга дерев, а далі, за поворотом дороги, мала бути Cascina del Corvo. 
Люція випросталася в сідлі.

– Ну що, Неро? Додому?

Кінь, ніби зрозумівши її, пришвидшив крок.

– От і добре.

Люція поглянула вперед. Вона ще не знала, що чекає на неї в садибі. Але чомусь уперше за цей день відчула, що їде не просто в чуже місце. Вона поверталася туди, де на неї чекали.

Люція під’їхала до брами Cascina del Corvo й зупинила Неро. Кінь слухняно завмер перед важкими дерев’яними стулками. 
Дівчина кілька митей просто сиділа в сідлі, дивлячись на браму. Ще вчора вона вже була тут. Щоправда, тоді все здавалося набагато простішим. Вона привезла гроші для Едріана Ферранте, передала їх і поїхала назад, навіть не замислюючись, хто живе за цими стінами й чим займається господар садиби. 
А тепер... Тепер вона поверталася сюди на його коні. 
Люція похитала головою.

– І як я до цього докотилася?

Неро тихо фиркнув.

– Не починай.

Вона постукала у браму. Спочатку відповіді не було. 
Люція постукала ще раз, уже сильніше. З двору почувся знайомий чоловічий голос :

– Хто там?

– Люція Белларді.

За брамою щось загуркотіло. Почувся звук засуву. Дерев’яна стулка прочинилася, і на порозі з’явився Арман. 
Він спочатку подивився на Люцію. Потім – на Неро. Потім знову на Люцію. 
Його брови повільно поповзли вгору.

– Синьйорина Белларді?

– Так, синьйоре де Монревель.

Арман перевів погляд на чорного фриза.

– Неро?

Кінь спокійно ворухнув вухом.

– Неро, – підтвердила Люція.

Арман ще кілька секунд мовчки дивився на них.

– І що ти з ним зробила?

Люція здивовано кліпнула.

– Я?

Арман підійшов ближче до коня.

– Неро ніколи не дозволяв мені навіть підійти до нього без дозволу Едріана.

Він поплескав коня по шиї. Неро байдуже повернув голову.

– А тепер катає синьйорину містом...

Арман подивився коневі просто в очі.

– Неро, ти зовсім здурів?

Люція прикрила усмішку рукою. Кінь тихо фиркнув.

– Бачу, – серйозно промовив Арман. – Ще й не соромиться.

Він ширше відчинив браму.

– Прошу. Нам є про що поговорити.

Люція рушила на подвір’я. Арман зачинив за ними ворота, ще раз поглянув на Неро й похитав головою.

– Підлабузник.

Неро лише фиркнув. Люція втомлено злізла з чорного фриза. Ноги після довгої дороги ще трохи тремтіли, коли вона ступила на землю. Арман одразу взяв повід із її рук.

– Обережно, синьйорино. Я подбаю про нього.

Люція вдячно кивнула.

– Синьйоре де Монревель, я повинна вам розповісти...

– Про те, що сталося в Б’єллі?

– Так. Там таке відбулося, що я...

– Розповісте.

Арман спокійно повів Неро до стайні.

– Але спочатку приведете себе до ладу.

Люція зупинилася.

– Але синьйоре...

– Ви втомилися, промокли й, судячи з вашого вигляду, давно не їли. Тому спочатку – їжа, вода й гаряча ванна. Потім розповідатимете мені хоч до самої ночі.

Люція змушена була погодитися.

– Добре.

Арман на мить озирнувся на неї.

– А де сам Едріан?

– Синьйор Ферранте залишився в Б’єллі.