Розділ X. Знайомий відбиток

Післяобіднє сонце вже піднялося високо над дахами Б’єлли, відкидаючи короткі тіні на кам’яну бруківку. Проте поодинокі хмари час від часу затуляли його, ненадовго даруючи жителям міста відчуття легкої прохолоди.
З боку Альп налітав вітерець, що ніс у собі вологі нотки. Повітря поступово ставало важчим, і було схоже, що ближче до вечора над Б’єллою може пройти дощ.
Місто жило своїм звичним життям, наче ранкова подія на пошті була лише неприємною плямою серед буденних справ.

Ферро та Люція залишили поштову площу позаду й попрямували у бік Белла-П’яццо, до практики Маттео Альберті – польового хірурга, якого цього дня не вдалося застати на звичному місці.
На схід від площі Чистерні стояла церква Сан-Джакомо. Саме там Маттео часто допомагав під час оглядів і лікування. Проте сьогодні він мав справу особливої важливості. 
Після огляду тіла Томмазо Сальвіні, він повернувся до своєї практики, щоб упорядкувати зроблені нотатки та підготувати висновки. 

Ферро мовчки тримав повід Неро, час від часу поглядаючи на будинки попереду.
Люція обережно трималась за власника чорного фризу. Вона кілька разів поривалася щось запитати, але зрештою мовчала. Едріан теж не поспішав говорити.
Попереду на них чекала розмова з Маттео.
І цього разу Ферро хотів почути не припущення, а те, що побачив його товариш під час огляду тіла.

Практика Маттео Альберті знаходилася в одному з невеликих будинків Белла-П’яццо, у вузькому провулку недалеко від вулиці, що вела до площі Чистерни. 
Ферро зупинив Неро біля входу й зіскочив з коня. Люція зробила те саме слідом за ним.

На дверях висіла невелика дерев’яна табличка з написом.

«Studio del Maestro»
 

Зсередини долинав приглушений запах спирту, трав та якихось гострих лікарських засобів. 
Едріан постукав. За дверима почувся рух.

– Одну секунду.

Легеньке шарудіння та йорзання стільцем по дерев’яній підлозі було ледь чутним за дверима.

– Заходьте, — пролунав знайомий голос.

Ферро відчинив двері й пропустив Люцію вперед. 
У невеликій приймальні панувала звична для Маттео охайність. На столі лежали складені в ряд інструменти, кілька чистих полотняних пов’язок і дерев’яна коробка з ліками.

Самого хірурга вони побачили біля письмового столу. Маттео саме закінчував щось записувати. Він відклав перо, підняв голову й на мить завмер.

– Нарешті, – промовив він. – Я вже гадав, що мені доведеться подавати тебе в розшук.

Ферро зачинив двері.

– Маестро.

– Ферро.

Маттео піднявся зі стільця і приятелі радо обійнялися. А ось Люція стояла в неприхованому здивуванні.

– Маестро? Ферро?

Едріан повернувся до неї й відрекомендував Маттео свою спільницю.

– Маестро, познайомся. Люція Белларді, кур’єр поштового відділення Б’єлли.

Маттео коротко схилив голову.

– Синьорино.

Люція привіталася з Маестро.

– Люціє, це Маттео Альберті. Феномен лікарської справи...

Ферро на мить усміхнувся.

–  ...рятував моє життя безліч разів. Причому під свистом куль та ядер.

Маттео хмикнув.

– Навіть диявол побоявся б стромляти свого пекельного носа туди, куди примудрявся залазити ти.

Люція перевела погляд з одного чоловіка на іншого.

– А чому ви називаєте його «Маестро»?

Ферро ледь усміхнувся.

– Це ще з війни. Синьйор Альберті був нашим польовим хірургом. Його руки могли зробити те, на що інші навіть не наважувалися дивитися.

Маттео скептично підняв брову.

– Не перебільшуй.

– Я не перебільшую, – спокійно відповів Ферро. – Після кількох боїв хлопці перестали називати тебе просто Маттео. Казали : якщо Маестро поруч – ще є шанс повернутися додому.

Люція уважно подивилася на хірурга.

– Тепер зрозуміло.

Потім перевела погляд на Едріана.

– Тоді чому «Ферро»?

Едріан на мить замовк. Маттео ледь помітно посміхнувся.

– О, це вже цікавіша історія.

– Маестро, – спокійно промовив Ферро, – не починай.

– А що? Я лише хочу пояснити синьйорині, звідки взялося ім’я, яке могло налякати половину французького війська.

Ферро глянув на нього з легкою усмішкою.

– Деякі історії краще залишити в минулому.

– Особливо ті, де ти був причиною половини моєї роботи, – відповів Маттео.

Люція тихо засміялася.

– Отже, ви так і не скажете?

Ферро похитав головою.

– Колись, можливо.

Ферро перевів погляд на Маттео.

– Маестро, що ти можеш розповісти про трагічний випадок синьйора Сальвіні?

Маттео на мить замислився, після чого підійшов до письмового столу.

– Почну з головного. Сальвіні помер від одного удару.

Люція мимоволі напружилася.

– Одного?

– Одного, – підтвердив Маттео. – Клинок увійшов між ребрами з лівого боку грудей. Майже в напрямку серця. Ще кілька пальців убік – і удар не був би смертельним.

Ферро мовчки слухав.

– Це не був випадковий помах у бійці. Не удар людини, яка вихопила перше ліпше лезо й вирішила ним налякати противника. Вбивця підійшов до Сальвіні з наміром убити й зробив це одним рухом.

Маттео взяв зі столу чистий аркуш і провів по ньому пальцем.

– Але мене зацікавила не лише рана.

Він підняв погляд на Ферро.

– Сам клинок.

– Що з ним?

– Він доволі цікавий. Мав особливу форму. На одному з його країв є ряд дрібних зазубрин.

Люція нахмурилася.

– Зазубрин?

– Так, синьйорино. Досить гострих, щоб ними можна було легко чистити рибу або зрізати з неї луску. Для звичайного кинджала така особливість нетипова.

Ферро трохи нахилив голову.

– Отже, це не просто бойове лезо.

– Саме так. Такий кинджал могли використовувати не лише для бійки. Він має практичне призначення. І саме тому його буде легше впізнати.

Маттео зробив коротку паузу.

– Я не знаю, кому він належить. Але якщо ти знайдеш цей кинджал, Ферро...

Він подивився йому прямо в очі.