Розділ IX. Чорні сліди

Двері поштового відділення зачинилися за вершником.
Він спустився східцями, підійшов до коня й без поспіху сів у сідло. Кілька секунд залишався нерухомим, ніби прислухаючись до нічної тиші.
Потім торкнувся п'ятами боків коня. Той рушив.
Вершник залишив поштову площу позаду й узяв напрямок на Белла-П'яно.
Ця частина Бʼєлли майже не нагадувала центральні квартали міста. Тут було менше ошатних фасадів і більше невеликих майстерень, складів та виробничих дворів. За зачиненими воротами ще де-не-де жевріло світло, а з кількох майстерень долинав запах вугілля, металу й шкіри.
Кінь ішов рівною ходою. Вершник не поспішав. Він добре знав цю дорогу.
Минувши останні майстерні Белла-П'яно, він опинився біля міської брами. Вартові лише коротко поглянули на вершника, коли той наблизився. Не ставлячи зайвих запитань, вони відчинили прохід. Кінь вийшов за межі Бʼєлли.
Позаду залишалися міські стіни, вогні майстерень і тиха поштова площа.
Попереду простягалася дорога на Турин. Вершник ще раз озирнувся на місто.
Потім розвернув коня в напрямку дороги й рушив далі, залишаючи Бʼєллу позаду.

Дорога тягнулася поміж темним лісом. Вершник уже залишив останні силуети міста Бʼєлли і прямував дорогою до столиці Пʼємонту.
Раптом із темряви почувся голос :

– Далеко зібрався?

Кінь різко зупинився.
Вершник миттєво вихопив пістоль і звів курок.

– У тебе менше хвилини, щоб моя куля не лишила в тобі слід.

Кілька секунд у лісі панувала тиша.
Потім із-за дерев почулась нервова лайка.

– Спокійно, щоб його чорти вхопили.

З-за стовбура неквапливо вийшов чоловік у темному плащі. Руки він тримав на видноті, а на обличчі грала ледь помітна посмішка.

Вершник ще мить тримав пістоль спрямованим у його бік.

– Ще крок – і продірявлю тобі макітру.

– А я вже подумав, що ти скучив за мною.

Чоловік розсміявся.
Вершник упізнав голос.
Він опустив зброю, повернув курок у безпечне положення й сховав пістоль назад до кобури.

– Ледь не залишив отвір в твоїй голові.

– Але ж не залишив.

– Тобі просто пощастило.

Чоловік підійшов ближче до дороги.

– Маєш щось для мене?

Вершник кілька секунд мовчав.

– Маємо поговорити.

– Про що?

– Про пошту.

Посмішка чоловіка стала меншою.

– Отже, все пройшло за планом?

– Майже.

– Майже?

Вершник глянув у бік дороги, переконавшись, що поблизу нікого немає.

– Там виникла одна проблема.

– Яка?

– Сальвіні.

Чоловік насупився.

– Він мертвий?

– Так.

– Тоді я не бачу проблеми.

Вершник нічого не відповів.
Чоловік кілька секунд дивився на нього, після чого тихо промовив :

– Мішок у тебе?

Вершник торкнувся рукою торби, прикріпленої до сідла.

– Тут.

– Добре.

Він простягнув руку, але вершник не поспішав віддавати її.

– Спершу домовленість.

– Яка ще домовленість?

– Ми робимо свою частину. Ви – свою.

Чоловік усміхнувся.

– Не хвилюйся. За хорошу роботу платять.

Вершник нарешті передав йому мішок.
Чоловік прийняв його, перекинув через плече й уважно оглянув.

– Все?

– Все, що було всередині.

– А французькі листи?

Вершник ледь помітно всміхнувся.

– Залишив.

– Чудово.

Чоловік поправив мішок на плечі.

– Нехай шукають французький слід. Так їм буде чим зайнятися.

Вершник нічого не відповів.
Деякий час вони стояли мовчки, слухаючи нічний ліс.

– Ти залишишся тут? – запитав чоловік.

– Ні. Їду далі.

– До Турина?

— Так.

– Тоді бувай здоровий.

Вершник уже збирався рушити, але раптом зупинив коня.

– І передай своїм людям...

Чоловік підняв очі.

– Що?

– Наступного разу нехай не ховаються так близько до дороги.

Чоловік засміявся.

– Наступного разу не зводь курок так швидко.

Вершник усміхнувся.

– Наступного разу можу не встигнути повернути його назад.

Він торкнувся п'ятами боків коня.
Чорний кінь рушив уперед, а чоловік із мішком зник серед дерев.
Дорога на Турин знову стала тихою.

Чоловік повернувся до лісу вже тоді, коли вершник давно зник за обрієм.
Між деревами виднівся слабкий вогонь.
Біля нього сиділи троє чоловіків. Четвертий стояв трохи осторонь, спершись на стовбур дерева.
Побачивши мішок на плечі прибулого, він одразу підвівся.

– Нарешті.

– Дорогою не поспішав.

– Це я вже бачу.

Чоловік скинув мішок на землю.
Той глухо впав на траву.
Один із присутніх нахилився й провів рукою по грубій тканині.

– Це він?

– Він.

– Перевіряв?

– Не чіпав.

Старший із них присів навпочіпки й уважно оглянув мішок.

– А той, хто його передав?

– Поїхав далі.

– Куди?

– На Турин.

Ватажок замислився. Чоловік, котрий приніс мішок, продовжив :

– Кинутись за ним і застрелити?

– Лишній шум ні до чого.

Він розв'язав мотузку.
Першими назовні з'явилися кілька складених аркушів.
На одному виднілася савойська печатка.
Другий чоловік тихо присвиснув.

– Оце вже цікавіше.

– Що там?

– Папери.

– Я бачу, що папери.

– Не звичайні.

Він розгорнув один із документів.
Кілька секунд читав мовчки.

– Розташування гарнізонів.

Старший підняв голову.

– Скільки?

– Тут усе.

Він перегорнув сторінку.

– Люди. Гармати. Порох. Провіант.

Запала тиша.

– І все це в одному мішку? – нарешті промовив хтось.

Ватажок усміхнувся.

– Саме так.

Поруч із паперами на землю випала невелика французька монета.
Один із чоловіків підняв її двома пальцями.

– А це?

– Наші гроші тут теж є.

Старший кинув погляд на монету.

– Залиш.

– Навіщо?

– Нехай думають, що французи мають до цього стосунок.

– А якщо хтось зрозуміє?

Старший усміхнувся.