Розділ VIII. Картина злочину

Сонячний день у Бʼєллі нагадував картину звичного життя міста : торговці жваво вели справи за своїми прилавками, крамарі пропонували покупцям найкращі тканини, а таверна «Чорний Кабан» приймала відвідувачів і частувала їх вишуканими напоями. Жителі та гості міста створювали ту невимушену атмосферу, яка була притаманна мирній Бʼєллі.

Лише поштова площа та саме відділення залишалися відлюдькуватими. Контраст був помітний навіть неозброєним оком. Лише кілька вартових біля входу створювали слабку видимість життя, яке ще зовсім недавно тут вирувало.

Серед натовпу особливо виділявся чорний фриз, який ніс на собі двох вершників. Так, ви все правильно зрозуміли – у напрямку поштової площі Неро ніс капітана Едріана Ферранте та кур'єра Люцію Белларді. 
Вони неспішно прямували до місця злочину, не привертаючи до себе зайвої уваги.

Підійшовши впритул до східців поштового відділення, вершники зійшли з коня. Від самої Гвардії вікарія вони майже не перемовлялися. 
Люція зібралася одразу попрямувати до дверей пошти, де стояли вартові дому Фамільї, але Ферро не поспішав. Він неспішно відійшов убік. 
Його увагу привернуло місце обабіч пошти, де кам'яна бруківка межувала з акуратно доглянутим трав'яним покривом.

Едріан уважно оглянув його, а потім, ставши на одне коліно, почав вивчати землю.

– Хм. Франческо таки був правий. Тут був кінь.

Ферро провів рукою по траві й невдовзі помітив чіткий відбиток підкови. Нічна прохолода та ранкова роса чудово зберегли його форму.

Едріан дістав аркуш паперу та олівець і почав замальовувати відбиток. Особливу увагу привернули сліди від цвяхів, якими кріпилася підкова.

Він нахилився ще ближче.

– Я таких ще не бачив. Їхня форма...

У цю мить до нього підійшла Люція.

– Синьйоре Ферранте, що привернуло вашу увагу?

Едріан не відразу відповів. Він ще раз провів пальцем по краю відбитка, після чого підвівся.

– Один із торговців, Франческо, сказав мені, що напередодні ввечері біля пошти стояв чорний кінь.

Люція здивовано подивилася на нього.

– Франческо? Це не той Франческо, у якого я хотіла придбати виноград?

– Саме він.

– Я бачила його вчора перед тим, як поїхала на пошту. Він ще показував мені кілька грон.

Ферро кивнув.

– Він згадав про вашу розмову. Казав, що ви хотіли придбати виноград, щоб поласувати ним після роботи.

На обличчі Люції на мить з'явилася тінь усмішки.

– Я навіть не встигла його купити.

Люція на мить замислилася.

– Але я не бачила жодного коня.

– Ви й не повинні були. Було вже темно.

Ферро дістав із кишені аркуш, на якому встиг зробити кілька начерків.

– Але той, хто приїхав сюди, залишив по собі слід.

Люція нахилилася, намагаючись роздивитися малюнок.

– І ви можете за ним знайти вершника?

– Важко сказати.

Едріан склав аркуш.

– Але тепер я знаю, що Франческо не помилився.

Він ще раз кинув погляд на відбиток.

– А це вже більше, ніж у нас було десять хвилин тому.

Люція кивнула у відповідь. Ферро сховав аркуш до внутрішньої кишені камзолу.

– Ходімо.

Люція рушила за ним до сходів.
Біля дверей стояли двоє вартових дому Фамільї. Побачивши Ферро, один із них одразу випростався.

Едріан дістав із кишені дозвіл Моретті.

– Огляд місця злочину. Дозвіл інспектора Гвардії вікарія Карло Моретті.

Вартовий уважно прочитав документ, перевів погляд на Люцію, а потім знову на Ферро.

– Можете проходити, синьйоре Ферранте.

Він відчинив двері.
Ферро пропустив Люцію вперед.

– Після вас.

Дівчина переступила поріг.
За нею до поштового відділення увійшов Едріан.

Усередині панувала незвична тиша.
Ще напередодні тут вирувало життя : кур'єри приносили мішки з кореспонденцією, писарі перебирали листи, а відвідувачі чекали своєї черги. Тепер же будівля здавалася спорожнілою. Кілька столів залишалися порожніми, стільці стояли відсунутими, а на полицях нерухомо лежали пакунки та листи.
Лише кроки вартових час від часу порушували тишу.
Ферро повільно рушив коридором. Люція йшла поруч, не відстаючи ні на крок.
Едріан уважно оглядав приміщення, але нічого незвичайного не помічав. Коридор залишався таким, яким, очевидно, був і до трагедії. Ні слідів боротьби, ні перекинутих меблів, ні чогось, що могло б одразу привернути його увагу.
Вони пройшли повз приймальню.
Тут також нічого не змінилося. Письмові столи, чорнильниці, папери й стоси кореспонденції лежали на своїх місцях. Здавалося, що працівники просто вийшли на кілька хвилин і ось-ось повернуться.
Але ніхто не повертався.
Ферро зупинився лише на мить, окинув поглядом приміщення і продовжив шлях.
Наприкінці коридору виднілися двері кабінету Томмазо Сальвіні.
Біля них Едріан зупинився.
Люція мимоволі сповільнила крок.
Ферро подивився на неї, але нічого не сказав.
Потім поклав руку на дверну ручку.

– Постарайтесь нічого не чіпати.

Він натиснув на неї й відчинив двері.

Кабінет Томмазо Сальвіні зустрів їх тишею.
Едріан переступив поріг і на мить зупинився.
Кімната була невеликою, але доволі охайною. Біля вікна стояв масивний письмовий стіл із темного дерева. На ньому лежали чорнильниця, перо, кілька аркушів паперу та невеликий стос кореспонденції. Уздовж стін височіли полиці з книгами, реєстрами та поштовими записами. Біля протилежної стіни стояла шафа, дверцята якої були прочинені.
Та найбільше Ферро здивувало інше.
У кімнаті майже не залишилося слідів того безладу, який панував тут у ніч убивства.
Жодної калюжі крові. Жодних розкиданих речей. Ніяких випадково зсунутих стільців чи відкритих шухляд.
Він повільно оглянув підлогу, потім стіл, полиці й стіни.

– Вони добре попрацювали, – тихо промовив Едріан.

Люція подивилася на нього.

– Хто?

– Гвардія вікарія.

Ферро зробив кілька кроків углиб кабінету.

– Не думав, що вони настільки ретельно працюють.