Розділ VII. За тінню підозри

Ранкова прохолода дедалі довше затримувалася над Бʼєллою. Літо поволі відступало, поступаючись місцем осені, яка ще не наважувалася заявити про себе повною мірою, але вже відчувалася в холоднішому повітрі, пожовклому листі та коротших світанках.

Едріан Ферранте сидів в альтанці Cascina del Corvo і повільно затягувався люлькою, набитою вірджинським тютюном. Цієї ночі сон не приніс йому звичного спокою. На війні йому нерідко вистачало однієї години відпочинку, щоб знову бути готовим до бою. Але тепер перед ним був інший супротивник. Не той, що наступав із шаблею чи мушкетом, а той, хто залишав після себе лише смерть, мовчання і запитання. 
Ферро повільно випустив тонкий струмінь диму.

Перед його очима знову постав кабінет Томмазо Сальвіні. Самотня свічка. Кров на підлозі. Розкидані листи. І Люція Белларді, яка не переставала повторювати лише одне :

«Я намагалася йому допомогти...»

Едріан знову затягнувся люлькою.

Густий дим повільно здійнявся в холодне ранкове повітря. Він не поспішаючи випустив його, заплющив очі і на мить дозволив думкам повернутися туди, куди вони самі прагнули. 
Туди, де ще не встигла стихнути війна.

«Поле бою.

Савойські війська штурмували французькі укріплення поблизу фортеці Пінеролло. Над долиною стояв густий пороховий дим, змішаний із запахом сирої землі, крові та паленого дерева.

Французи поспіхом відступали, приголомшені стрімкими контратаками П'ємонту, які прокотилися майже по всій лінії бойових дій.

Капітан Едріан Ферранте вів свій загін в обхід першої лінії французьких укріплень. Маневр залишився непоміченим. Коли пролунала команда до атаки, ефект несподіванки був нищівним.
В одному з рейді на ворожий шанець, кіннотник загону Ферро отримує кулю в шию і злітає з коня. Це побачив Едріан і, наказавши гнати французів, сам зістрибує і кидається до пораненого

Перед ним лежав ледь притомний військовик. Із розірваної шиї ритмічно виривалася кров, забарвлюючи комір і землю під ним.

– Тримайся, Доні. – Ферро рукою затиснув рану. – Тримайся, драгуне! Ще зарано помирати…

– Капітане… Синьйоре… Кхм-кхм…

Доні важко дихав, тому після кожного слова кашель не дозволяв йому чітко вимовляти слова.

– Покиньте мене… Знищіть їх… Розбийте фран… Кхм-кхм… Французів!

– Драгуне! Це наказ! Не смій помирати! – Гнівно реагував Ферро. Він намагався однією рукою відкрити пакет з марлею, іншою не даючи крові покинути тіло пораненого драгуна.

Але сили покидали Доні. Пульс став битись не так часто. Зібравши залишок останніх сил, поранений вхопив Едріана за руку :

– Ферро! Ось… Візьми його.

Доні тремтячою рукою потягнувся до кобури.
Пальці ледь слухалися його.
Він витягнув кремінний пістоль.
На руків'ї блищав родовий герб Доні.

– Не дозволяй несправедливості панувати... Верши правосуддя… І не залишай тих, хто потребує захисту…

Дух покинув тіло пораненого драгуна. Ферро на мить застиг, намагаючись усвідомити втрату. Втрату людини, з якою він пройшов пекло цієї війни. Його руки були в крові Доні, в одній з них він тримав пістоля. Згадавши останні слова свого мертвого драгуна, Ферро закрив йому очі.

– Покійся з миром, Доні. Діво Маріє, подбай про нього… краще, чим це робив я.

Едріан коротко свиснув.
За мить із порохового диму виринув Неро.
Ферро одним рухом опинився в сідлі, востаннє глянув на нерухоме тіло Доні й міцніше стиснув подарований пістоль.

– Прощавай, друже...

Він пришпорив коня.
Неро зірвався з місця, а за кілька митей вони вже наздоганяли загін, який невпинно переслідував відступаючих французів.

Едріан мимохіть перевів погляд на невелику шафку.
Його увагу відразу привернув кремінний пістоль, що лежав поруч із тютюном.
Ферро неспішно підвівся, узяв його до рук і уважно роздивився. Подушечкою великого пальця він повільно провів по вигравіюваному родовому гербу Доні.
На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

– Так, Доні...

Він на мить замовк.

– Схоже, настав час знову боротися за справедливість.

Ферро перевірив замок пістоля, задоволено кивнув і обережно повернув його до поясної кобури.
Потім набив кисет вірджинським тютюном, накинув камзол і, кинувши останній погляд на тихий двір Cascina del Corvo, рушив до стайні.

За кілька хвилин копита Неро вже впевнено відбивали ритм на дорозі, що вела до Б'єлли.

Дорога до центру міста вже починала оживати.
Крамарі відкривали свої лавки, ремісники піднімали дерев'яні ставні, а над вулицями повільно розносилися запахи свіжого хліба, фруктів та ранкової випічки.
Едріан їхав неквапливо. Неро ступав спокійно, ніби йому теж було знайоме це місто.
На площі біля фонтану, Ферро помітив знайоме обличчя.
Чоловік середнього віку розкладав на дерев'яному прилавку яблука, обережно витираючи кожне тканиною перед тим, як покласти його поруч з іншими.
Побачивши вершника, він на мить завмер.

– Синьйоре Ферранте?

Едріан зупинив Неро.

– Франческо.

Торговець усміхнувся.

– Не думав побачити вас так рано в місті.

– Деякі справи не дозволяють довго спати.

Чоловік кинув погляд на нього.

– Я чув про вчорашню подію біля пошти...

Ферро нічого не відповів, лише трохи змінив вираз обличчя.
Франческо зрозумів, що торкнувся теми, яку не варто обговорювати посеред площі.

– Даруйте. Не моя справа.

– Не хвилюйтеся.

Едріан подивився на яблука.

– Гарний урожай?

Торговець відразу ожив.

– Цього року? Один із найкращих. Особливо ці. З пагорбів на північ від міста.

Він узяв одне яблуко і простягнув Ферро.

– Для вас.

– Я не можу...

– Можете. Ви ж повернулися додому не для того, щоб усе життя відмовляти людям у простих речах.