Розділ VI. Те, що приховує темрява

Нічне повітря стало сирішим. Місто майже заснуло. Лише де-не-де у вікнах ще тремтіло світло свічок. 
Двоє вершників мовчки рухалися вузькою вулицею. Попереду – Ферро. Позаду, на пів корпуса, – Арман. 
Біля поштового двору вже горіли смолоскипи. Кілька міських вартових відтісняли допитливих городян, які намагалися зазирнути всередину.

Ферро натягнув повід.

– Це тут.

Арман мовчки кивнув. Обидва спішилися. Один із вартових швидко підійшов до них.

– Пошта зачинена. Далі не можна.

Ферро спокійно відповів :

– Я збираюсь оглянути місце злочину.

– Наказ капітана Монтеверді - нікого не пропускати! – Впевнено стояв на своєму вартовий

– Передайте йому, що прибув капітан Едріан Ферранте і особисто бажає з ним зустрітися.

Голос Ферро залишався спокійним. У ньому не було ані погрози, ані поспіху – лише впевненість людини, яка звикла, що її слова мають вагу.

Вартовий уважно подивився на нього, потім швидко глянув на свого товариша.

– Капітане...

Він тихо сказав йому кілька слів, після чого той, не гаючи часу, зник за дверима поштового двору. Через кілька хвилин двері відчинилися знову.

На подвір’я вийшов Джуліо Монтеверді. Чоловік у формі капітана варти дому Фамільї – одного з підрозділів, що відповідав за порядок у Бʼєллі.

– Равера! Пропустіть синьйора Ферранте.

Вартовий без зайвих запитань виконав наказ, і за мить Ферро отримав можливість зустрітися з капітаном Монтеверді.

Едріан підійшов до Армана і передав йому повіддя.

– Армане, залишайся тут. Оглянь площу. Подивись, чи не помітиш чогось незвичного. А я спробую дізнатися більше і побачити місце злочину.

Арман лише кивнув. Він залишився на площі разом із кіньми Неро та Рокко, спостерігаючи за людьми, які збиралися біля поштового двору.

Ферро пройшов повз допитливих громадян і вартових. Через кілька хвилин перед входом до поштового відділення він зустрів капітана дому Фамільї.

– Синьйоре Ферранте, – сказав Монтеверді. – Даруйте, але ви більше не перебуваєте на військовій службі. Тому ваш колишній військовий чин не матиме тут жодного значення.

– Дрібниці, – спокійно відповів Ферро.

Він уважно подивився на чоловіка перед собою.

– А ви, наскільки мені відомо...

– Капітан Джуліо Монтеверді.

– Радий знайомству, капітане Монтеверді.

Ферро торкнувся пальцями крисів капелюха на знак поваги і мимохіть перевів погляд на двері поштового відділення.

– Що привело вас у такий пізній час до міста, синьйоре Ферранте? – першим заговорив Монтеверді.

– Те, чого не мало б бути у спокійному житті міста після завершення війни, –  спокійно відповів Ферро.

Капітан на мить замовк.

– Якщо подібне трапляється, у Бʼєллі є люди, які відповідають за порядок. Спеціальні загони, навчені розбиратися з такими справами.

У голосі Монтеверді не було зарозумілості. Лише впевненість людини, яка звикла виконувати свою роботу.

– Ви маєте розуміти, синьйоре Ферранте, що я не можу допустити вас до місця злочину.

– Капітане.

Голос Ферро став трохи твердішим.

– Я побачив забагато смертей, щоб пройти повз ту, якої не мало б бути в мирний час.

Він на мить замовк.

– Хто жертва?

Монтеверді уважно подивився на нього.

– Томмазо Сальвіні. Голова поштової служби Бʼєлли.

– Хм...

Ферро опустив погляд.

– Шкода маестро Сальвіні. Чудова людина. Хоча, зізнаюся, іноді надто прискіплива до своїх обов’язків.

Монтеверді трохи здивовано підняв брови.

– Ви знали його?

– Лише за справами. Але цього було достатньо, щоб скласти про нього думку.

Ферро зробив коротку паузу.

– Маєте припущення, хто це міг зробити?

– У нас є підозрюваний, — сказав капітан. – Один із кур’єрів. Точніше... одна.

Ферро завмер. Монтеверді дістав складений аркуш і наблизив його до світла факела.

Але перш ніж він встиг прочитати ім’я, почув :

– Люція Белларді ???

Цього разу здивувався вже Монтеверді. Він не одразу сховав папірець.

– Звідки ви знаєте синьйорину Белларді?

Ферро спокійно відповів :

– Сьогодні вранці мав честь із нею познайомитися. 
Капітане Монтеверді, я повинен поговорити з Люцією !

Капітан насупився.

– Я вже пояснив вам, синьйоре Ферранте. Ви не маєте повноважень вести розслідування.

– І я не прошу передати його мені.

Ферро спокійно подивився йому в очі.

– Але я не можу залишити все так, як є. Люція Белларді не схожа на людину, яка здатна зробити те, в чому її звинувачують.

–  Ви знаєте її лише один день.

– Іноді одного дня достатньо, щоб побачити людину. А іноді десяти років буде замало.

Монтеверді нічого не відповів.
Він уважно дивився на Ферро, ніби намагався зрозуміти, чи перед ним просто людина, яка захищає знайому дівчину, чи хтось, хто справді бачить більше.
Нарешті він видихнув.

– Дивно...

– Що саме?

– Сьогодні вранці я мав нагоду чути про вас.

Ферро трохи підняв брову.

– Даруйте?

– Деметріо Барберо. Артилерист. Поважний чоловік серед військових, хоча язик у нього часто швидший за думки.

На обличчі Ферро з'явилася ледь помітна посмішка.

– Це схоже на Туоно.

– Він говорив про вас із великою повагою.

Монтеверді озирнувся на двері поштового відділення.

– Я дам вам двадцять хвилин.

– Двадцять?

– Саме так. Коли прибуде Гвардія вікарія, місце злочину перейде під їхній контроль. Вони проведуть повний огляд і зберуть докази.

Він зробив паузу.

– Не торкайтеся нічого, синьйоре Ферранте. І не наробіть дурниць.

– Постараюся, капітане.

– Ні. Не постараєтеся. Зробите.

Ферро подякував капітану і попрямував до входу в поштове відділення. Гомін на поштовій площі змінився на абсолютну тишу, де ще кілька хвилин тому засвідчували місце злочину вартові.

Проте біля стіни неподалік від входу він почув звук. Тихий. Ледь чутний. Схлипування.