Розділ V. Перед тим, як згасла свічка

Ранок у Бʼєллі починався не з тиші.

Ще сонце не встигло піднятися високо над дахами міста, а біля поштової станції вже кипіла робота. Коні били копитами об бруківку, з відкритих дверей стайні тягнуло запахом сіна й шкіри, кур’єри переносили мішки з листами, а візники сперечалися між собою, кому першому звільнять місце біля воріт. 
Пошта жила своїм звичним життям – поспішним, галасливим і трохи безладним.

Саме це найбільше дратувало сеньйора Сальвіні

Голова поштової служби Бʼєлли вийшов із будівлі, тримаючи в руці кілька аркушів із записами. Він навіть не звернув уваги на хлопця, який пробіг поруч із двома пакунками, ледь не врізавшись у стіну. Сьогодні в нього було достатньо інших причин для невдоволення. 
Він зупинився біля сходів і повільно оглянув подвір’я. Один кур’єр запізнювався. Інший ще не забрав свою сумку. 
Двоє служників сперечалися через коня, якого мали підготувати ще до світанку. А десь далеко за міською дорогою мала вже з’явитися карета з кореспонденцією.

Сальвіні важко зітхнув і подивився вдалечінь. Там, за кількома пагорбами, був увесь цей нескінченний клопіт : листи, накази, гроші, прохання, скарги та люди, які завжди вимагали, щоб їхні справи були найважливішими. 
Він провів рукою по сивій бороді й похитав головою.

– Ще навіть ранок не закінчився, а я вже хочу вечора, – пробурмотів він.

– Сеньйоре Сальвіні!

Голос із двору змусив його обернутися.

– Що ще? – втомлено запитав начальник.

До нього поспішала Люція Белларді, тримаючи в руках зв’язку листів і трохи збившись із подиху.

– Печатки перевірені. Але в реєстрі не вистачає одного запису за вчорашній вечір.

Сальвіні подивився на неї кілька секунд. Потім забрав папери.

– От бачиш, Люціє. Саме тому я й не люблю ранки. Вранці завжди здається, що день тільки починається. А потім виявляється, що він уже встиг створити тобі проблеми.

Люція ледь усміхнулася.

– Тоді, можливо, треба просто швидше його наздогнати.

Керівник хотів відповісти, але лише знову подивився на дорогу. Тоді він ще не знав, що цей ранок стане останнім звичайним ранком для їхньої поштової станції. 
Томмазо Сальвіні ще раз переглянув записи в журналі, а потім відклав перо.

– Люціє!

Дівчина, яка саме перекладала листи в руці, підняла голову.

– Так, маестро Сальвіні?

Поштмейстер дістав невеликий згорток документів, перев’язаний тонкою стрічкою.

– Маєш сьогодні ще одну доставку.

Люція вже хотіла взяти папери, але помітила, що Сальвіні не поспішає їх віддавати.

– Щось особливе?

– Особливе, – сухо відповів він. – Тому й доручаю це тобі.

Він розгорнув наказ.
Спочатку Люція звернула увагу не на ім’я, а на печатку.
Віск був темно-червоний, а відбиток відрізнявся від звичайних міських документів. Така печатка не ставилася на листи купців чи прості перекази.
Вона нахилилася ближче.

– Маестро... це що, справжня печатка Савойського дому?

Сальвіні кинув на неї короткий погляд.

– Саме так. 

Люція підняла брови.

– І кому ж ми сьогодні несемо таку честь?

Вона ще раз глянула на документ.

– Що ж це за важлива персона з'явилася у Б'єллі, що її удостоїли такою печаткою?

На обличчі Сальвіні вперше за ранок з'явилася легка посмішка.

– Обережніше зі своїм здивуванням, Белларді. У Б'єллі чимало людей отримують листи з гербами. Але далеко не кожен отримує їх із такою печаткою.

Люція усміхнулася у відповідь.

– То хто ж він?

– Едріан Ферранте.

Ім’я їй нічого не сказало.

– Ніколи не чула.

– Не дивно. Він не з тих людей, про яких говорять на площі.

Сальвіні дістав із шухляди невеликий гаманець.

– Виплата за військову службу.

Люція відчула вагу грошей ще до того, як відкрила його.

– Скільки тут?

– Сорок скудо.

Цього разу вона вже не приховувала здивування.

– Сорок?

Сальвіні кивнув.

– Особисто в руки. Після отримання – підпис.

Люція подивилася на документ ще раз.
Тепер ім’я Ферранте вже не здавалося їй таким звичайним.

– Ну нарешті! Можливо, навіть встигну вчасно завітати до синьйори Розетті. Кажуть, сьогодні в обід вона закінчує пекти свої неймовірні торчетті з медом.

Томмазо Сальвіні швидко протер свої окуляри, повернув їх на місце й оглянув подвір’я.

– Досить байдикувати! Поштова карета вже на підході. Готуйтеся приймати вантаж і перевірте, щоб жоден мішок не загубився.

Поштмейстер знову перевів погляд на Люцію.

– А ти, Люціє, не гай часу. Хапай Бріну й вирушай до Cascina del Corvo. За містком повернеш ліворуч. Далі дорога сама виведе тебе до маєтку.

Сальвіні вже хотів повернутися до дверей, але зупинився.

– І пам’ятай : гроші передаєш особисто в руки сеньйору Ферранте. Не залишаєш служникам, не передаєш через сусідів і не повертаєшся без його підпису.

– Я зрозуміла, маестро.

– Сподіваюся, що так.

Поштмейстер підняв голос :

– Сімеоне!

Із боку стайні почувся швидкий тупіт ніг.

– Так, маестро Сальвіні?

– Бріна кур’єра Белларді готова до дороги?

Молодий служник витер руки об фартух і кивнув.

– Так, маестро. Я вже осідлав її й поклав сідельну сумку. Вранці особисто прослідкував, щоб корм та вода були в жолобі Бріни.

Сальвіні схвально кивнув.

– Добре. Не хочу, щоб через недогляд людини страждала добра тварина.

Люція забрала документи та гаманець.

– Можна подумати, що це не доставка грошей, а подорож посла до двору герцога.

Сальвіні поправив окуляри й подивився на неї поверх оправи.

– Іноді, Белларді, різниця між ними лише в тому, хто тримає печатку.

Люція недовго затримувалась біля поштової станції. За кілька хвилин Бріна вже винесла її за міські ворота, і дорога до Cascina del Corvo залишилася позаду в ранковому пилу.

Тим часом у дворі поштової станції життя тривало своїм звичним ходом. Кур’єри розвантажували поштову карету, переносили мішки з листами та пакунками, а служники перевіряли, щоб жоден згорток не залишився під сидінням чи між ящиками. 

Томмазо Сальвіні повернувся до відділення лише через деякий час.
І цього разу на його обличчі не було ранкового невдоволення.
Він був задоволений.
Синьйора Розетті, як і обіцяла, приберегла для нього свіжі торчетті, ще трохи теплі після печі. Сальвіні дозволив собі рідкісну розкіш — кілька хвилин спокою за чашкою гарячого напою, перш ніж знову повернутися до своїх обов’язків.