Розділ IV. Вино. Карти. Спогади

Вечір. Вереснева прохолода ще не докучала любителям провести час надворі, проте вже поволі витісняла останні теплі подихи літа. 
У світлі вечірніх сутінків Cascina del Corvo з альтанки долинав гомін чоловічих голосів. 
За широким дерев’яним столом сиділи четверо друзів. Перед ними лежали карти, келихи з вином та бренді і кілька монет, що час від часу переходили з рук у руки разом із черговою виграною партією.

Серед них був Едріан Ферранте – людина, яку найближчі друзі та старі товариші частіше називали просто Ферро. Колись його знали на полях битв, тепер же його найбільшими ворогами цього вечора були не солдати, а карти в руках друзів.

– Ти знову намагаєшся виграти не грою, а своїм терпінням, – почувся голос навпроти.

Це був Маттео Альберті.

Друзі частіше називали його просто Маестро – прізвисько, яке він отримав не за музику і не за науку, а за руки. За роки війни ці руки врятували десятки життів, коли навколо залишалися лише кров, дим і крики поранених.

У свої двадцять шість років Маттео вже мав більше досвіду, ніж багато людей за все життя. Проте, залишивши поле бою, він ніби вирішив надолужити всі пропущені веселощі : жартував, сперечався і не втрачав нагоди поглузувати з товаришів.

– А ти знову намагаєшся виграти одним язиком, – відповів Ферро.

– Іноді він приносить більше користі, ніж твої карти.

– На війні я бачив багато людей, які так думали. Більшість потім мовчали.

За столом пролунав сміх.

– Маестро, якщо ти ще раз посміхнешся так, ніби вже виграв партію, я особисто влаштую тобі прочухана!

Голос належав Деметріо Барберо.

Товариші по службі ще під час війни прозвали його Туоно – Грім. Не лише через гарматні залпи, серед яких він провів чимало часу, а й через його характер. Деметріо говорив голосно, сміявся ще голосніше, а коли програвав – про це знала вся околиця.

У двадцять сім років він уже мав за плечима чимало досвіду служби артилеристом. Він знав, як поводитися з гарматою, як розрахувати постріл і як стояти поруч із товаришем під ворожим вогнем.

Але за картярським столом його найбільшою зброєю залишався язик

– Тихіше, Туоно, – відповів Маттео. – Навіть гармати після тебе потребують відпочинку.

Альтанку знову наповнив сміх. Деметріо насупився, але в його очах уже світилася посмішка. Він звик до таких жартів – і, хоч ніколи не визнав би цього вголос, саме за них і любив своїх товаришів.

За грою мовчав лише один із них.

Романо Полано.

У свої двадцять пʼять років він уже мав звичку дивитися на світ так, ніби перед ним лежав документ, який потрібно уважно прочитати до останнього рядка. Під час війни Романо не носив меча в перших рядах і не стояв біля гармат. Його поле бою було іншим – намети штабів, донесення, накази, печатки й нескінченні стоси паперів, від яких залежали рухи цілих загонів. 
Тепер він був нотаріусом, але уважність, набута у війську, нікуди не зникла.

Романо мовчки дивився на Едріана, поки той тримав карти в руці.

– Цікаво, Едріане, – нарешті промовив він, – чи маєш ти ще одну трійку?

– Можливо. Але щоб дізнатися, сеньйоре Полано, тобі доведеться ризикнути.

Романо нічого не відповів. Лише зробив свій хід, не зводячи погляду з Едріана.

Партія тривала. Поки погляди Едріана й Романо були прикуті до карт, Деметріо витягнув ніж і взявся нарізати домашню салямі.

– Ферро, сподіваюся, цього разу ти не забув про хліб?

– Не забув, – спокійно відповів Едріан, не відводячи погляду від карт. – Відчини шафку й дістань.

Деметріо потягнувся до шафки й дістав звідти паляницю. Рівна золотава скоринка, акуратний розріз зверху і тонкий аромат свіжого тіста одразу видали руку майстра, який знав свою справу.

– І де ж ти знайшов такий хліб? – лукаво всміхнувся Маттео. – Чи не в пекарні синьйорини Єлени?

Ферро лише на мить підвів на нього погляд.

– Саме там.

– Не важко було здогадатись, – мовив Деметріо

– До пекарні синьйорини Розетті ти останнім часом навідуєшся частіше, ніж до коваля.

Репліка Маттео викликала нову хвилю сміху. Голоси друзів знову рознеслися під склепінням альтанки Cascina del Corvo, змішуючись із запахом свіжого хліба, вина та осіннього вечора.

Глечик з вином вже кілька разів передавався з рук в руки. Карти на мить залишилися без уваги, поступившись місцем розмовам, які часто бували цікавішими за саму гру.

Романо повільно підняв свій келих і задумливо подивився на полум’я свічки.

– Знаєте, кого я хотів би зустріти? – промовив він.

– Чергового нотаріуса, який здатен сперечатися з тобою про один зайвий підпис? – посміхнувся Маттео.

– Ні, – відповів Романо. – Рембрандта.

Після слова «Рембрандта» товариші перевели погляди на нотаріуса. Деметріо, який саме зробив ковток вина, ледь не вдавився від несподіванки.

– Бодай його чорти побрали… – пробурмотів Деметріо, відкладаючи шматок салямі.

– Обережніше, Туоно. Тебе ніхто не квапить рахувати ядра, – усміхнувся Маттео.

– Голландського художника? – перепитав Едріан

– Саме його. – Відповів Романо. – Кажуть, він бачить у людині більше, ніж просто обличчя. Наче може показати не те, ким ти хочеш здаватися, а ким є насправді.

Деметріо витер пальці об полотняну серветку й насупився.

– То зачекайте… Ви хочете сказати, що якийсь чоловік може взяти пензель і зробити так, щоб усі дивилися на тебе ще сто років?

– Чому ні? – знизав плечима Романо. – Я б повісив такий портрет у своїй конторі. Нехай клієнти знають, що перед ними не просто людина з пером і печаткою.

– Лише не забудь сказати художнику, щоб він намалював тебе серйознішим, ніж ти є насправді.

Маттео неквапливо підніс келих із молодим червоним вином із п'ємонтських пагорбів, зробив невеликий ковток і, ніби нічого особливого не сталося, потягнувся за шматком салямі.

– Ви смієтеся, синьйоре Альберті, але портрет іноді відкриває те, що людина приховує навіть від самої себе, – спокійно відповів Романо.