Розділ 4

—  Я можу вам чимось допомогти? — запитала Тася, як тільки зайшла на кухню, де вже дві жінки готували вечерю.

Марія Олександрівна з посмішкою повернулась, відволікаючись на дівчину і краплі з її рук падали на підлогу.

— Ні, що ти, люба. Не варто нічого робити. Ти краще присідай, відпочинь. В тебе був важкий день. А ми з Олечкою самі справимось тут, правда? 

— Та що тут робити, — махнула рукою та сама Олечка. — Все як завжди. І хоч чотирьох хлопців нагодувати - то важка справа, але ми справлялись.

Вона повернулась до нарізання цибулі, але перед тим витерла рукавом сльозу, яка вийшла від їдкого запаху.

Тася сама важко переносила цей запах. Чи то в неї так виражалась алергія, чи щось інше, але запах сирої цибулі дівчина намагалась не вдихати.

— То, що ж це я просто так сидітиму? — з недовірою перепитала дівчина. Їй було незручно нічого не робити. От тому-то вона і викликалась допомогти.

— Ну немає для тебе сьогодні роботи, дитино, — знизала плечима жінка. 

— Тась, ти ж не проти, якщо я тебе так називатиму? — раптом звернулась до неї Оля і дівчина кивнула. — Я попрошу тебе про послугу, піди глянь, чим там зайнятий Костик. Якщо він біля Жені в гаражі крутиться, то все гаразд, а якщо його немає, то знайди того непосидюха, будь ласка.

— Гаразд, а він не злякається мене? 

— Головне, аби ти його не  злякалась, — гиготнула жінка.

Тася піднялась на ноги, схопившись за цю ідею. Ну з ким, з ким, а з дітьми вона завжди знаходила спільну мову.

Мати дитину завжди було її мрією. Але в них з Льонею все не виходило. Тепер вона вважала це знаком долі. З таким чоловіком дітей краще народжувати, бо залишилась би з тією дитиною одна на руках, а він би зраджував тихенько собі.

Дівчина примружилась, як тільки вийшла на вулицю. Тепле сонечко огорнуло її, зігріваючи. Село жило своїм життям. Десь збоку квокчуть кури, звідусіль лунають різні звуки тварин корів та кіз. А дорогою час від часу проїжджають трактори та комбайни таких розмірів, яких Тася наживо ніколи не бачила.

Їй не важко було знайти той самий гараж, про який говорила Оля. Коричневі двері всередину будівлі були відчинені, а гучний звук, який звідти лунав, говорив дівчині про те, що там  дійсно хтось був.

— Костя, подай мені ганчірку, будь ласка, — прозвучало звідкись з-за пікапа.

— Залаз, дядь Зень, — почула Тася дзвінкий голос хлопчика, а потім побачила вже його самого. А от сам Костя її не побачив, бо біг, оглядаючись на свого дядька, тому  і вдарився прямісінько дівчині в ноги.

— Ой, — потер він свою голівку з обуренням. — Я вас не бачив.

— Нічого, — посміхнулась йому Тася, мило тріпочучи його волосся.

— Плопустіть,— смішно вимовляючи слова, наказав хлопчик. — Мені треба дядькові  цю гам… гам… Гамчілку дати.

— Ганчірку треба дядькові дати? — повторила за ним дівчина, він кивнув, а потім обійшов її в пошуках необхідного йому предмету.

— Що там таке, Кость? Чого так довго? —  визираючи зі своєї схованки, поцікавився середній син Марії Олександрівни.

— Шюкаю, Зень,— бурмотів хлопчик, а Тася вирішила йому допомогти. 

— Костя шукає ганчірку, яку ви просили, дайте йому час, — привітно мовила вона, вирішивши, що пора б налагодити відносини, бо спостерігати за його невдоволенням увесь час, поки вона користуватиметься добротою його матері,  найменше хотілось.

— Знайсов,— підбіг до нього хлопчик, протягуючи йому дрантя. 

— Дякую, малий. А ви я бачу тепер оглядаєтесь тут,— протягнув чоловік, спостерігаючи за гостею. — Вже пригледіли собі щось? Щось, що заберете з собою, я маю на увазі.

 Ну звісно, він не міг не вколоти своєю дотепністю.

Тася ледь не захлиснулась в обуренні. Він й до того ображав її, безпідставно вважаючи крадійкою. І от знову наступав на ті ж самі граблі.

— Та ні, що ви, — скала руки на грудях, мовивши. —  Ще не все оглянула. Може щось таки та придивлюсь. Якщо вже ви так наполягаєте, то для чого відмовлятись?

Євген хотів щось відповісти, але за його штани смикнув Костик, вимагаючи уваги до своєї персони.

— Дядь, вона тез нам допомагати плийшла? — показуючи на Тасю, запитав хлопчик.

— Сам спитай. Але хіба вона зможе допомогти справжнім мужикам? — підіймаючи його на руки, спитав його чоловік.

Тася закотила очі, від його зухвалості. Досить було того, що сам чоловік мав мізогінні погляди на життя, так ще й вчив цьому маленьку дитину. Це ж чистий аркуш, на ньому ж що напишеш, те й залишиться. Навіщо було вкладати дитині в голову, що жінки не можуть в чомусь бути кращими?

— Ну-у-у-у, насправді я можу, — стала жінка на проході, заважаючи їм пройти вперед. — Чи ви й в цьому сумніваєтесь?

Розраховувати на адекватну відповідь було марно, а подальші слова Євгена тільки підтвердили це.

— Хіба жінка розуміється на ремонтах велосипедів? Не смішіть мене. 

— Я може й не розуміюсь на ремонтах велосипедів. Але це не означає, що я зовсім ні на що не здатна.