Розділ 17

Дарина пішла до себе ближче до десятої вечора. Вона обережно забрала сонну Боніту з рук Стефи, лагідно посміхнулася нам обом і побажала гарних снів. Після того, як вона пішла, в будинку відразу стало якось порожньо. Я вклав доньку спати, поправив їй ковдру, а сам ще дуже довго сидів на кухні в повній темряві.

Стара рана, яку я так ретельно ховав від усього світу цілих три роки, сьогодні знову розворушилася. Але, на мій подив, вона майже не боліла. Не було того звичного відчуття важкості в грудях, яке зазвичай з'являлося після будь-якої згадки про Соню. Навпаки, в голові крутилися зовсім інші думки. 

Я все згадував, як Дарина накрила мою долоню своєю рукою. Згадував її слова про те, що я сильний чоловік і чудовий батько. Мені ніхто й ніколи не говорив нічого подібного з такою щирістю. Я крутив у руках порожню чашку з-під її чаю і розумів, що ця столична паняночка за якісь три дні перевернула мій звичний світ догори дриґом. 

Заснути я зміг лише під ранок. Будильник безжально заволав о п'ятій ранку. Мені терміново потрібно було підійматися. Поки Стефа солодко спала в ліжку, я тихо вмився, взувся і поїхав на поле. Нам привезли нові добрива, і я мав особисто перевірити роботу нічної зміни, зустріти агрономів та підписати купу документів у конторі.

Але робочий день із самого ранку пішов шкереберть. Я ловив себе на тому, що стою посеред ангару з накладною в руках і взагалі не розумію, що там написано. Василь щось емоційно розказував мені про несправність сівалки, а я просто кивав головою, абсолютно його не чуючи. Усі мої думки були там, на сусідньому подвір'ї, де посміхалася Дарина.

Коли обхід техніки завершився, я поїхав до великого сусіднього поля, яке повністю заросло дикими травами та польовими квітами. Вийшов із салону, вдихнув прохолодне повітря і сам не помітив, як почав просто ходити поміж трави й зривати квіти. Я брав усе підряд: яскраві сині волошки, білі великі ромашки, якісь пахучі фіолетові стебла, назви яких навіть не знав. Через п'ятнадцять хвилин у моїй руці опинився величезний, важкий оберемок, який ледве вміщався в долоні.

Я застиг посеред поля з цим букетом і відчув себе повним дурнем. Мені тридцять вісім років. Я дорослий чоловік, керівник господарства, стою тут із купою бур'янів у руках і посміхаюся як підліток. Я не пам'ятав, коли востаннє взагалі дарував жінці квіти. Колишня дружина колись вимагала тільки дорогі троянди з магазину, а дикі квіти називала сміттям. Але мені чомусь дуже хотілося побачити реакцію Дарини. Хотілося, щоб вона знову посміхнулася, як учора на моїй кухні.

Пересиливши власну ніяковість і сором, я обережно поклав букет на пасажирське сидіння і швидко поїхав додому. План у мене був простий, як тоді з овочами. Я хотів тихо під'їхати, швиденько залишити цей оберемок квітів за хвірткою Дарини, повернутися до себе і спостерігати за її реакцією з вікна крізь знайому фіранку. Сталкерський досвід у мене вже був.

Я повернув на нашу вулицю, затормозив біля своїх воріт і заглушив мотор. Але тільки-но я збирався взяти квіти й вийти з машини, як серце зрадливо пропустило удар. Біля будинку Дарини стояв евакуатор, водій якого якраз закінчував закріплювати її машину на платформі. 

Дарина стояла поруч, тримаючи Боніту на руках. Вона весело розмовляла з водієм і на її обличчі була задоволена посмішка. Вони про щось пожартували, і чоловік, витираючи руки ганчіркою, голосно сказав:

— Ну все, пані Дарино, машина закріплена надійно, доїде в найкращому вигляді. До речі, у мене в кабіні є вільне пасажирське місце. Кондиціонер працює. Якщо ви швиденько спакуєте свої валізи, то можете їхати разом зі мною прямо до Києва. Чого вам тут сидіти в цій глушині без умов? Якраз за кілька годин будете вдома.

Саме в цей момент Дарина, ніби відчувши мою присутність, повільно розвернула голову в бік моєї машини. Наші погляди зустрілися і я затамував подих, стиснувши пальцями кермо джипа так, що аж суглоби побіліли. Оберемок квітів так і залишився лежати на сусідньому сидінні. 

Невже це все? Невже Дарина зараз просто забере свої речі, сяде в ту кабіну і поїде назовсім?