Розділ 16

Я обережно затягнула блакитну резинку на кінчику коси Стефи й задоволено посміхнулася. 

— Ну ось, готово. Тримається міцно, до завтра точно не розплететься.

— Ого, як рівно! — Стефа дивилася у люстерко із захватом. — А мама мені так не плела, у тата взагалі виходять якісь дивні гулі, які через п'ять хвилин сповзають на вуха. Дарино, а ти навчиш мене так само робити? А завтра ми будемо знову гратися? 

Стефа засипала мене питаннями без жодної зупинки, міцно притискаючи до себе мою собаку. Боніта навіть не думала пручатися, вона просто розслабилася в дитячих обіймах і ліниво кліпала очима. Мені справді було дуже добре в компанії цієї малої. За ті дві години, що ми провели разом, я зовсім забула про свої міські турботи, про незавершений ремонт у хаті й про купу невирішених проблем. 

Але зараз, коли на подвір'я зайшов Матвій, уся моя легкість кудись зникла. Мені миттєво стало ніяково. Я швиденько підвелася зі стільчика й поправила свою коротку сукню. Чоловік так і стояв посеред двору, тримаючи в руках сорочку, і здивовано переводив погляд з мене на доньку. 

— Добрий вечір, Матвію, — привіталася у відповідь я, намагаючись, щоб мій голос прозвучав невимушено. — Я сподіваюся, ви не проти, що я тут трохи господарюю і заплела Стефу? Вона бігала з Боніткою, волосся лізло в очі, от я й вирішила допомогти.

Матвій кілька разів кліпнув, ніби намагався переконатися, що я йому не ввижаюся, а потім швидко похитав головою і зробив кілька кроків до ґанку. 

— Ні-ні, я зовсім не проти. Навпаки, дякую вам, Дарино. У мене з косами справді великі проблеми. Максимум, на що здатен – це зв'язати все в один хвіст на потилиці.

Чоловік говорив якось інакше. З його голосу зникла та звична іронія та грубість, і це збивало мене з пантелику ще більше.

— Я, власне, прийшла не тільки через зачіску, — продовжила я, вказуючи рукою на невеликий столик, що стояв біля вхідних дверей. — Я хотіла подякувати вам за продукти. Це було дуже несподівано. І дуже вчасно, якщо чесно…

Матвій знову кивнув, переступивши з ноги на ногу. Я помітила, що він теж почувається ніяково. Його погляд на секунду затримався на моєму обличчі, а потім він перевів його на столик.

— Я там на кухні трохи покрутилася, — додала я, відчуваючи, як щоки починають мимоволі червоніти. — Насмажила млинців ну й принесла заварник із пуером, у знак подяки за вашу допомогу. Це все ж з вашого городу?

— З мого, —лаконічно підтвердив Матвій і знову кивнув. — Дякую.

І все, більше він нічого не сказав. Настала довга пауза. Мені захотілося крізь землю провалитися від цієї незручності. Я вирішила, що виконала свій обов'язок, повернула сусідський борг, і тепер мені час терміново тікати до своєї хати, поки ми знову не почали сперечатися про моє особисте життя чи мій характер.

— Ну добре, я, мабуть, піду, — швидко промовила я, забираючи Бонітку з рук Стефанії. — У мене там ще купа справ, та й треба відпочити перед завтрашнім днем. Бувай, Стефко!

Я швидко попрямувала до хвіртки, майже вибігаючи з подвір'я. Матвій рушив слідом, мабуть, щоб просто зачинити за мною ворота. І ось, коли ми вже порівнялися біля самої дерев'яної хвіртки, він раптом зробив крок уперед і дуже легко, майже невагомо, торкнувся пальцями моєї руки трохи вище зап'ястя. Я зупинилася мов вкопана. Його долоня була великою, теплою і трохи мозолястою від постійної роботи, але все одно дуже приємною на дотик.

— Дарино, почекайте, — тихо сказав Матвій, дивлячись на мене зверху вниз. — Залишайтеся на вечерю, будь ласка.

Я розгублено мовчала, а він продовжував, не випускаючи моєї руки: 

— Нам зі Стефою буде набагато приємніше пити чай із млинцями у вашій компанії. Самим якось нудно. Та й… я хотів би нормальні вибачитися за вчорашнє. Тому, залишайтеся.

***

Я сидів за кухонним столом навпроти Дарини й повільно жував млинець. Бог свідок, готує вона добре. Млинці вийшли тонкими й ідеально солодкими. Скільки я б не старався, але їх так і не опанував. То у мене щось підгорить, то вони надто товсті, то взагалі прісні. Але Стефа щоразу хвалила мене і казала, щоб я не падав духом. Колись таки вони і вийдуть у нас. 

З вітальні доносився наполегливий голос Стефи. Донька намагалася навчити Боніту виконувати команду "дай лапу". Собака у відповідь лише тихо скавучала, але, щось там намагалася у відповідь зробити. Ніхто з них не плакав і на цьому добре. 

А от у нас з Дариною на кухні панувала тиша. Я кілька разів відкривав рота, намагаючись намацати бодай якусь нейтральну тему: запитати про ремонт, про хлопців чи про ту кляту фарбу для дверей. Але щоразу вчасно обривав себе. Пам'ять про мій вчорашній виступ була ще надто свіжою. Я розумів: варто мені зараз розслабитися, і я знову бовкну якусь нісенітницю, після якої дівчина просто втече від мене.

Дарина, схоже, теж відчувала цю напругу. Вона зробила невеликий ковток чаю, поставила чашку на стіл і першою порушила мовчанку, взявши ініціативу у свої руки.

— Матвію, давай, мабуть, перейдемо на “ти”? — вона ніяково посміхнулася, поправивши пасмо волосся. — А то ці офіційні “ви” після всього, що сталося за ці два дні, звучать трохи дивно. 

Я полегшено видихнув і охоче кивнув: