Розділ 15

Наступного ранку я прокинулася разом із першими променями сонця, які пробивалися крізь тонку фіранку. На мій подив, спалося мені просто чудово, без жодного нічного кошмару чи звичного для мегаполіса почуття тривоги. Мабуть, чисте, сільське повітря таки робило свою магічну справу. Та й новенька, ще пахуча постіль, додавала особливого затишку моєму новому гніздечку.

Потягнувшись у ліжку так, що аж суглоби солодко хруснули, я вирішила за жодних обставин не зраджувати своїм ранішнім ритуалам. Попереду планувався неймовірно насичений, навіть, я б сказала, важкий день. Одразу після обіду мали прийти Микола з Жекою, щоб нарешті винести старі, трухляві меблі з веранди та почати косити джунглі, що розрослися на городі за роки пустки. Роботи було непочатий край, тому мені потрібно було як слід розім'ятися, розігнати кров і зарядитися енергією.

Я швидко одягла свій улюблений неоново-рожевий фітнес-топ, що щільно облягав тіло та лосини, підхопила під пахву м'який килимок для йоги й вийшла на веранду. Прохолодне ранкове повітря миттєво обдало босі ступні, змусивши приємно здригнутися. 

Проте моя ідеальна ранкова рутина була порушена неочікуваним сюрпризом. Біля хвіртки стояли кілька акуратно збитих дерев’яних ящиків, яких вчора там точно не було. 

Забувши про намір зробити розминку, я кинула килимок на веранду й заінтриговано підійшла ближче, ступаючи по холодній траві. Коли я зазирнула всередину першого ящика, мої очі округлилися від подиву, а серце пропустило удар.

В одному ящику, дбайливо викладена рівними рядами, лежала молода картопля. Поруч лежали пучки соковитого, темно-бордового буряка з пишним зеленим бадиллям, велика морква, свіжа хрустка цибуля, пухирчасті домашні огірочки та неймовірно пахучі, великі помідори. На  землі стояв ще менший ящичок, вщент засипаний стиглою червоною полуницею. Від її солодкого, концентрованого аромату в мене миттєво потекла слина, а шлунок зрадницьки нагадав, що я ще не снідала. 

Я кілька хвилин розгублено постояла над цими несподіваними дарунками, кліпаючи очима й намагаючись вгамувати збентеження. Потім повільно, затамувавши подих, підняла голову й подивилася на двоповерховий будинок навпроти, що майорів за високим парканом.

На якусь мить мені здалося, що на другому поверсі, у правому вікні, ледь помітно смикнулася фіранка. Я заплющила очі, труснула головою, відганяючи марення, і подивилася знову. Вікно було абсолютно порожнім.

“Здалося, — подумала я, мимоволі посміхнувшись сама собі. — Ну точно здалося. Не може ж цей набундючений Матвій підглядати за мною о шостій ранку”.

Проте в тому, чиїх саме рук це справа, у мене не було жодних сумнівів. Хто ще в цьому селі міг принести такий розкішний гуманітарний набір?

Я нагнулася, підняла один із ящиків, приємно відчуваючи його вагу, і знову кинула швидкий погляд на будинок навпроти. Що ж, Матвію, якщо це ваша спроба загладити вину за вчорашнє, то вона офіційно зараховується. Полуниця вас повністю реабілітувала.

***

Весь день я провів на ногах посеред поля, особисто контролюючи запуск нової автоматизованої поливальної системи, яку ми чекали кілька місяців. Сонце палило нещадно, перетворюючи кабіну трактора на справжнє пекло. Навколо шуміли мотори, хлопці-робітники раз у раз підходили до мене з технічними питаннями, кресленнями та скаргами на забиті фільтри. Я мав би зосередитися на роботі, адже на кону стояв урожай, але мої думки вперто поверталися до подій сьогоднішнього ранку.

Я взагалі не очікував, що ця тендітна міська паняночка з манікюром здатна прокидатися разом із першими півнями. Думав, прокинеться годині об одинадцятій, вийде пити свою каву й тоді знайде мій презент.

А Дарина взяла й вийшла на ґанок рівно о шостій! Та ще й у якому вигляді: у цьому своєму тісному спортивному топі, який майже нічого не приховував, і з якимось килимком під пахвою. Я від несподіванки ледь серце не впустив. Довелося чимдуж бігти на другий поверх і ховатися за фіранкою, як якомусь підлітку, що краде яблука в сусідському садку. Ба більше, я умудрився зачепити рукою клятий тюль саме в той момент, коли вона підняла голову й подивилася прямо на мої вікна. Думав, усе, застукала.

Проте побачити її справжню реакцію було неймовірно приємно. Це почуття гріло мене весь день. Дарина стояла над моїми скромними дарами така розгублена, кумедна, з трохи розпатланим після сну волоссям, яке золотилося на сонці. Вона виглядала зовсім не так, як учора під час нашої сварки, без своєї колючої броні та зверхності. І ця картина чомусь забезпечила мені піднесений настрій на весь цей важкий, спекотний робочий день. Я зловив себе на думці, що за сьогодні навіть на Василя жодного разу не гримнув, хоча цей бовдур тричі наривався на грубість і ледь не зламав новий клапан.

Ближче до заходу сонця, коли спека нарешті почала спадати, я втомлений нарешті заїхав на своє подвір’я. Тримаючи в руках зняту сорочку, яка просякла пилом і потом, я попрямував до будинку, подумки готуючись до звичного вечору наодинці зі Стефою. Але те, що я побачив на власному ґанку, змусило мене буквально застигнути на місці.

На верхній сходинці мого будинку, підібгавши під себе ног сиділа моя Стефа. На її колінах лежала ота щуроподібна Боніта. А прямо позаду доньки, зручно вмостившись на маленькому дерев'яному стільчику, сиділа Дарина.

Дівчата весело сміялися, обговорюючи якусь зачіску. Але коли важка залізна хвіртка за моєю спиною з гуркотом зачинилася, вони синхронно повернули голови в мій бік. Тепер настала моя черга розгубитися.