Розділ 14

Дарина все ж таки погодилася сісти в машину, але демонстративно проігнорувала переднє пасажирське сидіння і всілася на заднє. Вона одразу відвернулася до вікна й почала з цікавістю роздивлятися сільські краєвиди, вдаючи, що мене в цьому салоні взагалі немає. Я лише посміхнувся, дивлячись на неї в дзеркало заднього виду, але коментувати цей жест ніяк не став. Обіцяв же мовчати.

Раптом на панелі засвітився екран і через гучний зв'язок пролунав голос мого бригадира Василя. 

— Матвію, а бодай тебе чорти вхопили! Ти де пропав? Ми вже годину стоїмо біля комбайна, солярку привезли, хлопці чекають! Ти скоро будеш?

Я швидко вимкнув гучний зв'язок, перевівши дзвінок на телефон, щоб Дарина не почула зайвого.

— Скоро буду, Василю, виникали невідкладні справи. Починайте без мене.

Я натиснув відбій. Звісно, я трохи збрехав Дарині, коли сказав, що мені по дорозі в центр. Базар і моя робота знаходилися в абсолютно протилежних кінцях Вишеньок. Але зізнатися їй, що я дав гаку в кілька кілометрів суто заради неї, означало б знову нарватися на скандал і горде вистрибування з машини на ходу. Тому я просто мовчки тиснув на газ.

За якихось десять хвилин ми приїхали на базарну площу. Тільки-но я заглушив мотор, Дарина діловито відкрила свою сумочку, дістала звідти гаманець і протягнула мені кілька купюр. 

— Стільки вистачить?

— Я грошима за проїзд не беру, Дарино. А от від чашечки чаю точно не відмовлюся.

Я дуже сподівався, що цей маневр хоч трохи загладить мою вчорашню дурість і Дарина знову запросить мене в гості. Дівчина нічого не відповіла, просто мовчки вийшла з машини.

По-хорошому, мені треба було розвертати джип і на повній швидкості летіти до Василя. Але я вийшов слідом, закрив машину і наздогнав Дарину біля першого прилавку.

— Ви не поїхали на роботу? — здивовано запитала вона, зупиняючись.

— Мені тут теж конче потрібно дещо купити, — невимушено збрехав я, дивлячись на прилавок із домашніми капцями. — Справи почекають.

Дарина лише махнула на мене рукою і пішла далі, занурюючись у базарну метушню.Вона ходила від прилавка до прилавка, щось наполегливо шукаючи серед розкладних столів. Я йшов на крок позаду. 

Дуже швидко я почав помічати, як місцеві буквально звертають шиї, дивлячись на нас. Столична красуня в коротких шортах і похмурий я, який слухняно ходить за нею – це було щось нове для нашого села. Люди замовкали, проводжали нас поглядами й починали активно шепотітися за спинами. Завтра Вишеньки гудітимуть від нових чуток про моє “особисте життя”, це сто відсотків.

Але мені було байдуже. Я спостерігав за Дариною. У якийсь момент її суворий вигляд зник, поступившись місцем суто жіночому азарту. Вона раптом зупинилася біля прилавку з текстилем, повернулася до мене і, забувши про вчорашню образу, ткнула пальцем у рулон тканини: 

— Матвію, подивіться. Як вам ось ця скатертина? Оті квіточки не занадто старомодні?

Я витріщився на якісь рожеві бутони. 

— Е-е… Скатертина як скатертина. Головне, щоб вам сподобалось.

— Чоловіки, ніякого смаку, — зітхнула вона й перейшла до посуду. — А про такі склянки що думаєте? Вони не тріснуть від гарячого?

— Та ні, у моєї мами такі самі, можете брати, — уже сміливіше підказав я.

Дарина крутила в руках склянку, а потім раптом підняла на мене серйозний погляд: 

— Слухайте, а як ви думаєте, я зможу сама пофарбувати вхідні двері? Це ж не дуже складно?

— Не складно. Але ви завжди можете звернутися до мене за допомогою, — натякнув я. 

Я й сам не помітив, у який момент моя роль таксиста плавно переросла в роль вантажника. Спочатку Дарина абсолютно природно всунула мені в руку один пакунок з постільною білизною. Через п'ять хвилин туди ж відправився другий із новенькими склянками та тарілками. А під кінець нашого шопінгу я вже тримав і третій пакет, де лежали якісь рушники та банка з фарбою для дверей.

Дарина йшла попереду, вивчаючи черговий прилавок, як раптом різко зупинилася і витріщилася на мої зайняті руки. На її обличчі з'явився щирий подив.

— Матвію, почекайте! А ви ж казали, що вам теж конче необхідно щось купити. Що саме ви шукали?

Оце було неочікувано. Я так сильно розхвилювався, що мій обман зараз вилізе боком, що почав гарячково водити очима по найближчих ятках. Погляд натрапив на прилавок із якимось господарським пластиком. Не придумавши нічого розумнішого, я витягнув палець і вказав на першу-ліпшу річ:

— Ось це! Мені… мені терміново потрібен був тазик. Оцей, яскраво-жовтий.

Дарина здивовано підняла брови й перевела погляд з мене на прилавок. 

— Жовтий тазик? Навіщо він вам?

— Ну як навіщо? Прати-то в мене є де, а от вивішувати білизну з чогось треба? Старий луснув, а цей… ну, помітний. Не загубиться в траві.

Продавчиня за прилавком швидко простягнула мені товар. Довелося купувати. Віддавши гроші, я запхнув цей клятий жовтий тазик під пахву вільної руки, намагаючись триматися максимально невимушено.

Назад до машини ми йшли вже як стара подружня пара після закупу. Дарина цього разу люб'язно дозволила підвезти її разом з усіма цими пакунками. Але вже на під'їзді до наших вулиць вона раптом попросила: