Розділ 12

Перший шок від нападу собак спав. Я сиділа на стільці й мовчки спостерігала за Матвієм, який щойно притягнув з вулиці повне відро води. Виявляється, для чаю тут спочатку треба було сходити до криниці.

Сам чайник, який я знайшла в тумбочці, виглядав жахливо. Мені довелося відмивати його добрі двадцять хвилин. Посуду в хаті майже не залишилося, окрім двох старих чашок, одна з яких мала помітну тріщину на боці.

Якщо чесно, мого гонору за останні пів години суттєво поменшало. Я обвела поглядом кімнату й у глибині душі визнала: жити тут нормальним життям просто неможливо. У цій хатині не було гарячої води, меблів, пральної машини, нормального посуду та елементарних зручностей. Але моя гордість усе ще тримала оборону.

Я підпалила газ на старій плиті, яка дивом працювала і дістала з валізи пресований китайський пуер. Матвій весь цей час мовчки стояв біля столу, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за мною.

— Дарино, припиніть уже вдавати з себе сильну і незалежну жінку, — сказав він, зробивши крок до мене. — Забирайте речі й повертайтеся в мій будинок. Вам тут не місце. У цій хаті майже двадцять років ніхто не жив. Холодильник не працює і вже не запрацює, пралки немає, посуду теж. Ці меблі від одного протягу розваляться. Хлопці зняли павутину, але вони не вимиють двадцятирічний пил, який тут у кожну щілину в’ївся. Припиніть вередувати, беріть Боніту і ходімо.

З одного боку, я чудово розуміла, що Матвій має рацію. Більше того, я навіть відчула, що ці його грубі слова насправді були своєрідною спробою попіклуватися про мене. 

Але з іншого боку, моя гордість і бажання довести всьому світові, що я здатна впоратися сама, миттєво взяли гору. Його тон знову змусив мене закритися.

— Ні, Матвію, — відповіла я, дивлячись чоловіку прямо в очі. — Я сказала, що не житиму з вами під одним дахом, і свого рішення не зміню. Я відремонтую цей будинок, куплю техніку, знайду робітників і все налагоджу. І справа тут не в моїй вередливості. Справа в тому, що мені ніхто не потрібен. Я звикла розраховувати тільки на себе.

Матвій розчаровано похитав головою і видав те, чого мені взагалі не варто було чути:

— Ну, тоді я не здивований, що ви досі самотня і ваша мати вже бігає по шлюбних агентствах, щоб знайти вам хоч якогось чоловіка. З таким характером важко когось поруч утримати.

У цей самий момент чайник на плиті закипів і разом із цим чайником закипіла я. Це був удар нижче пояса з боку Матвія.

— Що? — закричала я, миттєво вимикаючи газ. — Та як ви смієте?! Яке ви маєте право лізти в моє особисте життя? Забирайтеся з моєї хати. Негайно!

Матвій явно не очікував такої реакції, а тому розгублено зробив крок назад і спробував щось сказати: 

— Дарино, чекайте, я не те мав на увазі…

— Мені байдуже, що ви мали на увазі, — я підійшла до нього впритул і буквально виштовхала його в плечі до коридору. — Вийдіть геть!

Я відкрила вхідні двері, випроводила чоловіка на веранду і з усього маху закрила двері прямо перед його носом. Далі притулилася спиною до зачинених дверей і важко схлпинула. Боніта підбігла до моїх ніг і жалібно скавучала. 

Цей чоловік вдруге за день примудрився зіпсувати мені настрій. Його нещодавній героїчний порятунок від сусідських псів більше ніяк не реабілітовував його в моїх очах. Матвій був нестерпним, грубим і невихованим. І я немаю жодного бажання з ним спілкуватися.

***

Коли перед моїм носом зачинилися старі дерев’яні двері, я застиг на місці. Мені хотілося розвернутися і з усього маху битися головою об ці самі двері, поки мізки не встануть на місце.

Який же я бовдур. Ну от за які гріхи язик мій іде попереду думок? Я ж чудово розумів, що образив Дарину, причому вдарив по найболючішому. І головне – це було зовсім не спеціально. Хотів як краще, хотів забрати її з цього дому в нормальні умови, а наговорив такої нісенітниці, що тепер вона мене до кінця віку зневажатиме.

Насуплений і злий на самого себе, я поплентався назад додому. Зайшов у вітальню, де на килимі сиділа Стефа і заклопотано вкладала спати своїх ляльок. Донька одразу оцінила мій вираз обличчя і запитала: 

— Тату, а що з тобою таке? У тебе знову зламався трактор?

Я важко зітхнув, сів поруч із нею прямо на підлогу й обхопив голову руками. 

— Стефо, поясни мені: чому з вами, жінками, усе так складно? Чому вам кажеш одне, а ви чуєте зовсім інше й одразу виганяєте з хати?

І тут, абсолютно мимоволі, в моїй голові виринули спогади про Соню, від яких миттєво стало гірко. За останні два роки я згадував колишню дружину вкрай рідко. Я просто заблокував ці думки, замурував їх десь глибоко в підсвідомості й заборонив собі навіть вимовляти її ім'я. Вона зрадила мене. Розбила моє серце на дрібні друзки, зібрала речі й просто залишила нас зі Стефою, обравши зовсім інше життя.

І якщо за своє розтоптане серце я вже давно звик мовчати, то за серце малої Стефки мені боліло досі. Донька так і не збагнула, куди раптово поділася мама і чому вона її покинула. Коли вона питала, я щоразу запинався, ховав очі і не зміг підібрати правильних, не травмуючих слів для дитини. Мабуть, колись, коли Стефа підросте, я знайду в собі сили й розкажу їй всю правду. Але це буде точно не зараз. Вона ще занадто маленька для дорослого бруду.