Розділ 11

Крик Дарини я почув аж у будинку, хоча кватирка була ледь прочиненою. Це не був той учорашній вереск через павуків, від якого закладало вуха. Цього разу в її голосі прозвучав справжній страх.

Я миттєво кинув усе, вискочив із хати і побіг за ворота. З боку повороту доносився собачий гавкіт і відчайдушний жіночий голос, який благав про допомогу. Я побіг на звук, не думаючи, що мене там може чекати.

Посеред дороги стояла розгублена Дарина. Вона щосили притискала до грудей свою Боніту, а навколо неї гасали й скакали два величезних сусідських пси: Рекс і Пірат. Вони зазвичай сиділи на ланцюгу, але сьогодні, судячи з усього, зірвалися й вирішили влаштувати полювання на міську дивину. Пси не були агресивними до людей, вони просто хотіли ближче роздивитися отого тремтячого “щура”, але для Дарини це виглядало як напад зграї вовків. Вона заплющила очі й ледь не плакала. На землі навколо неї валялися розірвані пакети, з яких викачалися помідори та хліб.

Я не став довго думати. Підхопив із землі першу ліпшу товсту гілку, що відвалилася від старої верби, і з криком кинувся на захист.

— Ану пішли геть! На місце! — гаркнув я так, що мій голос, здається, перекрив увесь цей галас.

Пси миттєво впізнали мене. Кілька секунд вони дивилися на мене, а далі розвернулися і знову побігли назад у провулок, тільки п’яти заблищали.

Я кинув гілку в траву і швидко підійшов до Дарини. Вона вся тремтіла, наче в лихоманці.

— Дарино, ви як? Усе добре? Вони вас не вкусили? — я обережно зазирнув їй в обличчя, намагаючись оглянути руки й ноги.

Жінка лише налякано захитала головою, не в змозі вимовити ні слова, і з усього маху поцілувала Боніту прямо в її мокрий ніс. Собака, до речі, теж виглядала не краще: очі на викоті, вуха притиснуті. На щастя, обидві були цілі.

Я зітхнув з полегшенням, нагнувся і почав збирати з пилюки її розсипані продукти. Поскладав помідори, підняв пачку масла, обтрусив хліб і засунув усе назад у пакети. Узяв обидва баули в одну руку й повернувся до Дарини.

— Ходімо, я вас проведу, — тихо сказав я.

Ми повільно пішли вздовж вулиці. Дарина йшла поруч, усе ще міцно тримаючи собаку, і здавалася абсолютно дезорієнтованою. Весь її ранковий гонор кудись зник.

І тут мене прорвало. Мені стало так паршиво через телефонну розмову з сестрою, яку вона підслухала, що я почав незграбно виправдовуватися:

— Дарино, ви вибачте за те, що я зранку по телефону наговорив… Я насправді не те мав на увазі. То я просто на сестру злився, бо вона вічно суне ніс куди не треба. І про відірваність від життя, це я згарячу. Ви он як швидко з хлопцями домовилися, я аж здивувався. І картоплю ви вчора гарно їли, правда. Я просто… ну, не звик до міських гостей, от і бурчу як старий дід.

Я верз якусь повну нісенітницю, намагаючись хоч якось вибілити себе в її очах, але Дарина була настільки шокована цим собачим нападом, що навіть не намагалася зі мною сперечатися. Вона просто слухала мій монолог, слухняно кивала головою і тихо повторювала:

— Дякую за порятунок… Дякую, Матвію. Якби не ви, я не знаю, що б ми робили.

Так ми й дійшли до наших парканів і зупинилися посеред вулиці, якраз навпроти її будинку. Настала незручна пауза. Я тримав пакети з помідорами, вона тримала Боніту.

— Давайте я занесу ці пакети до хати, — запропонував я, кивнувши на її веранду. — Вони важкі, а у вас он руки зайняті.

Дарина подивилася на свої пакети, потім на мене, трохи розслабила плечі й тихо відповіла:

— Добре, Матвію. Занесіть, будь ласка.

Я заніс важкі пакунки до хати й поставив їх на старий дерев’яний стіл. Дарина зайшла слідом, але так і залишилася стояти біля порога, все ще бліда й дезорієнтована. Вона дивилася в одну точку, наче досі бачила перед собою тих собак. Я зрозумів, що зараз найкращий момент, аби остаточно загладити свою ранкову провину й показати, що я не такий уже й суворий дикун, яким вона мене вважає.

— Дарино, а світло ви вже підключили? Чи ваші помічники тільки павуків ганяли? — запитав я, намагаючись говорити якось м’якше.

Дівчина негативно похитала головою, навіть не глянувши на лічильник. Було видно, що їй зараз взагалі ні до чого. Дарина наче на автопілоті підійшла до старого ліжка в кутку, сіла на самісінький краєчок і почала гладити Боніту, яка вже трохи заспокоїлася й закотила очі від задоволення.

Я підійшов трохи ближче, заклавши руки в кишені. 

— Сильно налякалися?

— Дуже, — тихо, майже пошепки відповіла Дарина, вперше заглядаючи мені в очі. — Знаєте, Матвію… Бонітка для мене – як дитина. Я розумію, що для вас це просто “щур” чи як ви там казали, але вона – член моєї родини. Я люблю її всім серцем і просто не пережила б, якби з нею щось сталося.

Я почухав потилицю і ледь чутно побуркотів собі під ніс: “Справжню дитину тобі треба, тоді б дурницями голову не забивала…”. На щастя, Дарина була занадто занурена у свої думки й мого бурчання не почула.

Замість зайвих слів я підійшов до старого щитка біля дверей. Тут усе було мені знайоме. Я підняв важіль головного рубильника, прокрутив старі пробки, і під стелею спалахнула жовта лампочка.

— Ну ось, світло є, — сказав я, повертаючись до Дарини. Проте, дивлячись на її витончену постать у цьому занедбаному інтер’єрі, я вирішив про всяк випадок спустити її з небес на землю. — Але врахуйте, Дарино, що в цій хаті немає ні туалету всередині, ні тим паче гарячої води. У Марії на городі є літня баня, а зручності, он, за хатою, дерев'яна будка з діркою в підлозі.