Розділ 10

Я вже втретє перечитував текстовий файл, який мені нарешті скинула у Вайбері Лєра. Це була моя офіційна анкета для агентства "Доля", до якої прикріплено кілька моїх фотографій, де я з посмішкою стою біля комбайна, і окремо знімок щасливої Стефки на моїх плечах. А далі йшов перелік моїх фізичних даних: "Вік – 38 років. Ріст – 195 см. Вага – 90 кг".

Дивно, чому Лєра вже не дописала туди розмір моєї чоловічої гордості, якщо вирішила виставити на продаж абсолютно всі параметри. І взагалі, звідки в неї такі точні цифри? Не стояла ж вона наді мною з рулеткою, поки я спав. 

Нижче Лєрка розписала мій характер: “Турботливий, надійний, вірний, люблячий батько”. Що ж, тут сперечатися не буду, сестра написала правду. Я справді такий, якщо мене не злити.

Що мене справді порадувало, так це те, що Валерія не стала вдаватися в подробиці моєї роботи, лаконічно вказавши: “Фермер”. І це було тільки на краще. Нехай міські дівчата думають, що я просто саджаю буряки від світанку до заходу сонця. Насправді мій агробізнес уже кілька років міцно стояв на ногах і приносив солідний прибуток. 

У мене було два великих ангари, сучасна техніка, успішне підприємство, що розвивалося з кожним сезоном, великий двоповерховий будинок і дорогий джип, який зараз скромно стояв у гаражі. За бажання я міг би спокійно купити квартиру у столиці й перебратися туди, але мені це було непотрібно. Мені комфортно тут, у Вишеньках. Я любив цю землю, платив людям гарні зарплати і намагався розвивати власне село.

І для всього цього мені точно не була потрібна дружина. Я був упевнений, що зможу сам поставити Стефку на ноги, дати їй найкращу освіту і захистити від усього світу.

Проте, коли Лєра наступним повідомленням скинула анкету Дарини, я чисто з цікавості її відкрив. Спрацював якийсь суто чоловічий інтерес.

“Дарина, 28 років. Ріст – 175 см. Вага – 58 кг”. Я знову згадав її тонкі зап'ястя. Ні, що не кажіть, а вона таки надто худа. Працює рієлтором. Одруженою ніколи не була. Має власну квартиру, машину. Молода, гарна, успішна. Я дивився на її професійне фото в анкеті, там вона щиро посміхалася, тримаючи в руках якісь теки з документами, і виглядав цей образ дуже привабливо.

Я щиро не розумів, що така дівчина забула в цій клятій шлюбній агенції. Невже в місті перевелися нормальні чоловіки, що її мамі довелося йти на такі радикальні кроки? Так, характер у Дарини виявився з добрячим перцем. Вона була гострою на язик, гордою і до біса впертою. Але, як не дивно, мене це зовсім не лякало. Навпаки, це починало викликати азарт. З нею принаймні було не нудно.

Відірвавшись від екрана, я визирнув через вікно на вулицю. На подвір'ї навпроти відбувався якийсь рух. Хлопці, Жека і Микола, кудись побігли, весело обговорюючи свій несподіваний заробіток. А сама Дарина, обібравши з костюма залишки пилу, рішуче вийшла з-за свого паркану і впевненою ходою попрямувала кудись уздовж вулиці.

Я провів її поглядом. Куди це вона зібралася сама, та ще й пішки у своїх міських мештах? Мені раптом стало бісового цікаво, куди несе цю дивну жінку.

***

Переконавшись, що в будинку тепер повністю безпечно, я вирішила діяти раціонально. Першочергове завдання – поповнити стратегічно важливі запаси їжі. 

Я підхопила Бонітку під руку, перевірила, чи надійно замкнені двері хати, і впевнено попрямувала в бік місцевого магазину. Дорогу мені детально описали Микола і Жека.

На вулиці вже почало припікати сонечко. Червневе літо вступало у свої права, але я навіть раділа цьому теплу. Погода тут була в рази кращою, ніж у похмурому та дощовому Києві. Ми з Бонітою неспішно йшли вздовж вузьких вуличок. 

По дорозі нам час від часу зустрічалися місцеві жителі. Я ввічливо кивала їм, а вони у відповідь гальмували й з відвертим подивом розглядали мій стильний костюм та маленьку собаку в рожевому нашийнику. Мабуть, ми виглядали тут як прибульці з іншої галактики.

До магазину виявилося не так уже й далеко, якихось п’ятнадцять хвилин пішки по прямій. Коли я побачила будівлю, то приємно здивувалася. Це був не маленький зачуханий кіоск, а цілком просторий і великий магазин. Вибір товарів виявився непоганим, а продавчині неймовірно привітними жіночками.

Вони обережно, буквально одним пальчиком, гладили Бонітку по голові, намагаючись не налякати, і засипали мене запитаннями: звідки я приїхала, надовго затримаюся і до кого саме в гості. Коли я сказала, що я внучка баби Марії, вони одразу все зрозуміли, закивали й почали згадувати мою покійну бабусю добрим словом.

Щоправда, мої надії на звичний міський раціон розлетілися вщент біля першої ж полиці. Мигдального молока, стиглого авокадо, кіноа чи хоча б безлактозних кисломолочних продуктів тут не було від слова зовсім. Але я була настільки голодною, що навіть не думала скаржитися. Я набрала купу всього необхідного: свіжого хліба, яєць, овочів, шматок твердого сиру і пачку вершкового масла.

Уже на касі я зрозуміла, що не розрахувала свої фізичні можливості. Рук катастрофічно не вистачало на два вщент забитих пакети. Нести їх і одночасно тримати Боніту під пахвою було просто фізично неможливо.

— Ну що, Бонітко, — зітхнула я, опускаючи її на землю. — Час дорослішати. Іди на своїх чотирьох.

Собака подивилася на мене з глибокою образою, але слухняно переставляла свої маленькі лапки поруч зі мною. Я несла важкі пакети, пальці вже починали німіти від їх ручок, але до будинку залишалося всього кілька сотень метрів. Я вже бачила попереду поворот і дах хати Матвія.