Розділ 9

Одна справа – сидіти на сеансі у психолога і гордо казати, що цей бородатий фермер абсолютно не у твоєму смаку. І зовсім інша – стояти на ґанку й на власні вуха чути, як він розпинається по телефону, яка ти безпорадна і відірвана від життя. Це добряче так ранило моє самолюбство.

Матвій помітив мене, різко замовк і мало не випустив телефон із рук. Зробивши максимально незворушне обличчя, я з гордо піднятою головою пройшла повз нього.

Я зупинилася посеред вулиці й подивилася на свій занедбаний будинок навпроти. Потрібно було терміново щось вирішувати. Залишатися в домі цього грубіяна після всього почутого? Та краще вже ділити ліжко з павуками.

І тут, наче Бог почув мої молитви, з-за повороту вийшли двоє місцевих підлітків років по чотирнадцять. Вони штовхали перед собою старий велосипед і щось жваво обговорювали. Побачивши мене, хлопці притихли, випрямилися і хором видали: 

— Добрий день!

— Добрий, — на автоматі відповіла я, і в цей момент у моїй голові народилася абсолютно геніальна ідея. 

— Хлопці, стояти, — я зробила крок назустріч. — Гроші заробити хочете?

В очах юних бізнесменів миттєво спалахнули яскраві вогники зацікавленості. Велосипед був негайно припаркований до найближчого стовпа.

— А що треба робити? — запитав той, що був трохи вищим, складаючи руки на грудях. — Город копати не підемо, одразу кажемо. Це нудно і важко.

— Не город. Завдання набагато делікатніше. Потрібно зайти в ось цей будинок і повністю ліквідувати павуків. Зняти всю павутину, вимести кути, а самих комах… ну, виловити.

Хлопці перезирнулися. 

— Тю, та то ж хата баби Марії. Там тих павуків, як на павучій фабриці. За таке мало не візьмемо.

Я відчула, що починаються торги. А на торгах я з’їла не один десяток протеїнових батончиків.

— Давайте домовлятися. Я плачу за кожен вичищений кут. І… — я зробила паузу, — окремий бонус за кожного спійманого павука-гіганта. Ну що, по руках?

Хлопець, який, судячи з усього, виконував роль генерального директора цієї новоствореної клінінгової компанії, серйозно кивнув і протягнув мені свою руку. 

— По руках. Я Микола, це Жека. Будемо знайомі.

Я повільно розвернулася і поглянула на Матвія, який увесь цей час стояв біля своєї хвіртки з абсолютно розгубленим виразом обличчя. Побачивши мою їдку, переможну посмішку, він лише безпорадно почухав потилицю. Ну що, фермере? Хто тут відірваний від життя?

***

Мої юні бізнес-партнери взялися за роботу з ентузіазмом. Звідкись притягнули два старі віники, відро і шматки якогось ганчір’я. З дверей бабусиної хати відразу ж полетіли хмари дванадцятилітнього пилу, а разом із ними і мої страхи.

Поки хлопці влаштовували павучий геноцид, я продовжувала тримати Матвія в жорсткому ігнорі. Він кілька разів топтався біля моїх валіз, намагався щось виправдатися за Валерію, але я не слухала нічого.

Ба більше, мені нарешті посміхнулася фортуна. Я впіймала дві палички зв’язку біля паркану і все-таки видзвонила евакуатор. Диспетчер змученим голосом пообіцяв, що за надцятьма тисячами гривень і моєю “Шкодою” машина приїде післязавтра зранку. Це була перемога. 

Я піднялася на другий поверх будинку Матвія, вдруге за добу спакувала свої речі й знову самостійно знесла ці дві кляті рожеві валізи вниз. На ганку гралася Стефанія. Я підійшла до неї, присіла й тепло посміхнулася.

— Бувай, сонечко. Дякую, що погралася з Боніткою.

Мала сумно кивнула, а я підхопила речі й мовчки, не повернувши голови, пройшла повз Матвія, який стояв поруч із винуватим виразом обличчя. 

Хлопці впоралися за добрі дві години. Коли вони вийшли на ґанок, Микола з гордістю продемонстрував мені трилітрову банку, закриту пластиковою кришкою з дірочками. Всередині ворушилося щось настільки страшне, що Боніта на моїх руках про всяк випадок заплющила очі.

— Ось, тьотю Дашо, — відзвітував Жека, витираючи чоло брудним рукавом. — Головних терористів ліквідовано. Павутину зняли, кути чисті, тому можна заходити.

Я глибоко вдихнула, наважилася переступити поріг старої хати й уважно оглянула кожну стіну. Світла не було, але промені літнього сонця пробивалися крізь вікна. Кути справді були порожніми. Жодних мешканців, крім нас із Бонітою, тут не залишилося.

— Ну що, хлопці, рахуємо? 

Торги були довгими й запеклими. Микола аргументував, що павук під шафою чинив опір, а Жека тиснув на те, що пил у хаті – це підвищена шкідливість для підліткового організму. Я збивала ціну як могла, згадуючи всі свої навички переговорів із забудовниками. Зрештою ми зійшлися на круглій сумі. Хлопці отримали з моїх рук по заслуженій тисячі гривень кожен.

Коли вони побачили блакитні купюри, їхні очі засяяли ще яскравіше, ніж на початку.

— Тьоть Даш, — Микола сховав гроші в кишеню. — Якщо треба буде ще щось прибрати, пофарбувати чи винести, то ми готові працювати далі. 

Я озирнулася навколо. Роботи в хаті було не почати й край: підлога брудна, маблі розпадалися, а у дворі чекали джунглі з лопухів.

— Значить так, бізнесмени, — сказала я. — Завтра зранку чекаю вас тут. Будемо виносити старі меблі та косити траву. За тариф домовимося.