Розділ 7

Я знову стояла посеред вітальні Матвія, досі не вірячи, що здалася. Боніта сиділа в мене на руках і тихо сопіла, повністю задоволена тим, що нас забрали з холодного салону машини. Двері відчинилися, і Матвій вчерговий раз заніс мої і валізи до будинку. Він поставив їх біля порога, випрямився і мовчки подивився на мене, чекаючи моєї реакції.

— Я, звісно, дуже вдячна вам, Матвію, — почала я, міцніше притискаючи до себе собаку. — Але я маю одразу попередити. Без Бонітки я в цьому домі ночувати не буду. Навіть не просіть.

Матвій важко зітхнув. Його широкі плечі опустилися, а на чолі з’явилися складки. Було видно, що це рішення дається йому непросто і він переступає через власні принципи.

— Добре, — буркнув він, закладаючи руки в кишені джинсів. — Собака може залишитися тут, у вітальні. На диван не пускати, на другий поверх не носити. У спальню їй заходити точно не можна. 

Я швидко кивнула, не збираючись випробувати його терпіння далі. Вітальня так вітальня. Це все одно було в тисячу разів краще, ніж сидіння в машині чи сусідство з павуками. Я відкрила меншу валізу, дістала звідти м’яке брендове ліжечко Боніти і поставила його на чисту підлогу біля великого вазона. Собака одразу ж застрибнула всередину, кілька разів покрутилася на місці й задоволено вмостилася, показуючи, що умови її цілком влаштовують.

Матвій тим часом піднявся на гору і за хвилину повернувся. Він простягнув мені стопку чистої білизни.

— Ось вам великий рушник. І мій халат, іншого немає. Ванна кімната прямо по коридору, гаряча вода є, бойлер увімкнений. Ідіть мийтеся.

Я забрала речі, ледь не муркочучи від щастя й закрилася у ванній кімнатії. Коли теплі струмені почали змивати з мене піт і втому, я майже плакала від полегшення. Це був найкращий душ у моєму житті. Я вимила волосся, загорнулася в махровий рушник, а зверху одягла великий халат Матвія, який закривав мене аж до самих кісточок. Рукава довелося підкотити в кілька разів.

Коли я вийшла в коридор, з кухні почувся приємний запах їжі. Я пішла на світло і зупинилася в дверях. Матвій стояв біля плити і якраз ставив якісь тарілки на стіл.

Я підійшла ближче і подивилася на меню. Жодної корисної їжі, до якої я звикла в місті, тут не було. На столі стояла глибока миска з гарячою смаженою картоплею, на якій ще шкварчало сало, великі шматки домашнього хліба та банка з солоними огірками. Година вже дуже пізня, але мій шлунок видав такий гучний звук, що приховувати голод далі не було жодного сенсу.

— Дякую, — тихо сказала я.

Я підтягнула до себе тарілку і взяла виделку. Матвій сів навпроти, сперся ліктями на стіл і почав пильно спостерігати за тим, як столична рієлторка в його халаті починає з апетитом наминати смажену картоплю.

***

Відверто кажучи, апетит Дарини мене потішив. Я очікував, що вона зараз почне крутити носом, питати про якесь там авокадо, листя салата чи що вони там у своїх містах їдять на вечерю. Але ні, молотила за милу душу, тільки виделка цокала по тарілці. У моєму халаті, з мокрим волоссям Дарина вже не виглядала тією грізною панянкою зі столиці. Звичайна, мила дівчина.

Я дивився на її тонкі зап'ястя, які виглядали зовсім крихітними у рукавах мого халата, і не витримав: 

— Дарино, вам треба більше їсти. Худа надто. У нас у селі на такій порції далеко не заїдеш.

Дарина застигла з солоним огірком між губ. Повільно перевела на мене погляд, і в її очах з’явився такий шалений подив, ніби я щойно іншою мовою. Вона поклала огірок назад на тарілку, проковтнула картоплю і випрямилася.

— Ні! Я ходжу в спортзал тричі на тиждень. У мене персональний тренер і чітко розрахований баланс білків, жирів та вуглеводів. І взагалі, мені не варто їсти стільки калорій на ніч. Це просто виняткова ситуація через стрес.

— Зал – це, звісно, добре. Але жінку треба мати за що потримати. Щоб було видно, що людина здорова, а не від вітру хитається.

Дарина зіщурила свої красиві очі, уважно подивилася на мене, а потім на її губах з’явилася їдка посмішка. Вона поклала виделку на стіл і сперлася підборіддям на руку.

— Скажіть, Матвію, а саме цей критерій ви вказали у своїй анкеті для шлюбного агентства? Бо якщо ви шукаєте жінку, яку треба “мати за що потримати”, то наша сваха Тамара помилилася, коли обрала мене вашою кандидаткою. Я під ваші сільські стандарти краси точно не підходжу.

— Почекайте, — я насупився, намагаючись переварити почуте. — Про яке шлюбне агентство ви говорите? Яка ще Тамара?

Кияночка важко зітхнула, ніби я прикидався дурником. Вона дістала з кишені халата свій телефон, який, судячи з усього, трохи підзарядився, швидко потицяла пальцем в екран і розвернула його до мене.

— Ось, подивіться, якщо забули, — сказала вона, підсовуючи мобільний мені під ніс. — Шлюбне агентство "Доля". Керівник – Тамара. Ваша анкета? Матвій, тридцять вісім років, фермер, розлучений, донька Стефанія. Бажає зустріти стабільну жінку. Мені це повідомлення прийшло перед тим, як я пробила машину на вашій чудовій дорозі. Мама оплатила пакет “VIP-пошук”, і мене відправили сюди знайомитися.

Я витріщився в екран. Зв’язок на одну паличку таки зміг пропустити текст. Там справді були моє ім'я, мій вік і навіть фотографія. Дурня якась…