Розділ 6

Сонце вже сідало. Взагалі-то я люблю заходи сонця, але зараз мені ставало реально лячно. Поки було світло, я ще якось трималася, але з кожною хвилиною вся моя сміливість кудись вивітрювалася. 

Я сиділа на валізі і стримувалася з останніх сил, щоб не почати рюмсати. Цей день офіційно став одним із найгірших у моєму житті. Навіть розрив із Сашею два роки тому не здавався такою катастрофою. Тоді принаймні була гаряча вода, доставка суші та працюючий мобільний інтернет.

Тут же я мала поламану машину, сівший телефон і повну ізоляцію. Останні дві години я провела в надіях, що якийсь із моїх дзвінків таки спрацював. Але реальність була такою: евакуатор, якщо він взагалі згадає про існування села Вишеньки, приїде аж у п’ятницю. І то не раніше обіду.

Ми з Бонітою чесно розділили нашу вечерю. Вечеря складалася з половинки пляшки негазованої води та залишків протеїнового батончика, який завалявся на дні моєї сумки. Боніта з’їла свою порцію крихт із моєї долоні, жалібно злизала краплю води і тепер дивилася на мене так, ніби я зрадила її.

Я знову повернула голову в бік бабусиної хати. У сутінках вона виглядала ще страшнішою. Чорні вікна, потріскані стіни й тінь від старого яблуневого саду, яка тепер здавалася чимось зловісним. Зайти туди вночі? Та ні за що в житті. Я була впевнена, що як тільки переступлю поріг без ліхтарика, на мене одразу впаде ціла зграя тих чудовиськ. 

— Що ж, Бонітко, — сказала я, піднімаючи собаку на руки. — Будемо обживати нові апартаменти.

Нашим прихистком на цю ніч стала моя бідна, поламана машина. Я відкрила задні дверцята, закинула туди сумку і залізла сама, підібгавши під себе ноги. На задньому сидінні виявилося тісніше, ніж я думала, але якщо скрутитися калачиком, то ми з Бонітою цілком поміщалися.

Більше за все на світі мені зараз хотілося в душ. Змити втому та липкість від поту. А ще нормального туалету. Думка про те, що мені доведеться йти кудись під гігантські лопухи на подвір’ї, викликала в мене дрижаки. Але вибору не було, як і не було в кого попросити допомоги.

Повернутися до Матвія? Поповзти на задніх лапках до цього бородатого диктатора, який виставив мою собаку за двері? Ні. Моя гордість, звичайно, зараз сильно тріщала по швах, але ще трималася. Я краще перетерплю ніч у машині, ніж покажу йому свою слабкість. Нехай думає, що в мене все під контролем.

Я дотягнулася до передньої панелі, натиснула кнопку блокування дверей і почула рятівне "клац". Усі чотири замки закрилися. Боніта вмостилася в мене на животі, важко зітхнула і закрила очі.

У салоні швидко ставало прохолодно. Я притиснула до себе собаку, намагаючись зігрітися її теплом, і втупилася в темне вікно. На вулиці почали перегукуватися якісь нічні птахи, а десь вдалині знову завили місцеві пси. Було страшно, дуже страшно. Але іншого виходу в мене просто не залишалося.

“Це просто досвід, Дарино”, — подумки процитувала я свого психолога Олега, заплющуючи очі. — “Просто вихід із зони комфорту”.

Але десь у глибині душі я дуже хотіла, щоб завтра цей “досвід” нарешті закінчився.

***

Увесь вечір я був сам не свій. Робота валилася з рук, а всередині неприємно шкребло сумління, хоч я й намагався переконати себе, що ні в чому не винен. Паняночка сама гонорово пішла, її ніхто не виганяв. Але легше від цих думок не ставало.

Олії у вогонь активно підливала Стефанія. Ми разом мили посуд після вечері, і донька просто засипала мене запитаннями: 

— Тату, а що їсть Бонітка? А тьотя Дарина не боїться темноти? Тату, а давай винесемо їм пиріжка, вони точно голодні!

— Стефо, у них усе є, чисти зуби й готуйся до сну, — вкотре відрізав я, витираючи тарілку рушником.

Я раз за разом визирав у вікно, що виходило на вулицю. На подвір'ї покійної Марії вже панувала суцільна темрява, але жодного вогника в хаті так і не загорілося. Сама міська гостя теж ніде не вешталася. Куди вона поділася разом зі своїми рожевими баулами?

Коли Стефа пішла у ванну, я взяв ліхтарик і вийшов на вулицю, нібито перевірити, чи зачинена худоба та сарай. Насправді ж мої ноги самі несли мене ближче до паркану. Я обійшов хлів, закрив клямку, але очі все одно вперто шукали силует Дарини. Навколо не було ні душі, тільки цвіркуни співали в траві. 

Я вже розвернувся, щоб іти назад до хати й лягати спати. Справді, яке мені діло? Доросла жінка, сама розбереться. Але в голову раптом прийшла думка про нічний холод і про те, що в занедбаній хаті немає навіть ковдри, щоб вкритися.

— Тьху ти, пропади воно все пропадом! — вилаявся я під ніс, згадавши свою гордість найгіршими словами.

Я рішуче крокував за територію свого маєтку і попрямував через дорогу. Зайшов на заросле подвір'я бабусі Марії, посвітив ліхтариком навколо валіз. Вони так і стояли під старою яблунею. 

— Дарино! — гукнув я в темряву. — Дарино, ви тут?

Ніхто не відгукнувся. У самій хаті панувала мертва тиша.

Тоді я розвернувся і пішов до зламаної машини. Я підійшов ближче і посвітив ліхтарем крізь темне скло задніх дверей.

На сидінні, скрутившись калачиком і підібгавши ноги, лежала Дарина, яка щосили притискала до грудей свого маленького "щура". Навіть через скло було видно, яка вона бідна та нещасна. Весь її денний гонор кудись випарувався, залишивши лише змерзлу, перелякану міську дівчину, яка ховалася від усього світу в зачиненому авто.