Розділ 5

— Дякую за пропозицію, — відповіла я Матвію, намагаючись повернути собі обличчя успішної та незалежної жінки. — Якщо апартаментів у Вишеньках немає, я, мабуть, погляну на ваші умови.

Матвій мовчки повів мене до хати. Я готувалася до найгіршого. У моїй уяві вже постали стіни з килимами, на яких зображені олені, запах нафталіну та старий телевізор, накритий мереживною серветкою.

Але коли ми переступили поріг, мої брови поповзли вгору. Будинок був великим, просторим і… зі стильною викладкою з декоративної цегли, нагадуючи котеджі під Києвом, які я зазвичай продавала за солідні комісійні. Усередині все просто блищало. Чистота, свіжий сучасний ремонт, мінімалістичні меблі світлих тонів. Ніяких оленів, ніякого нафталіну. Як для села, цей будинок виглядав настільки добре, що я на мить запідозрила, чи не заїхала я випадково в якийсь закритий заміський комплекс.

Матвій піднявся дерев’яними сходами на другий поверх і відчинив двері світлої кімнати з великим ліжком.

— Ось ваша спальня, — буркнув він, ставлячи мої валізи біля дверей. — Почувайте себе як вдома.

У мене всередині аж потепліло. Психолог Олег був правий: Всесвіт посилає мені комфорт навіть у стресових ситуаціях. Я вже уявила, як увечері відкрию ноутбук, заварю чай і спокійно попрацюю в цій тиші.

— Тільки є одна умова, — раптом перервав мої мрії Матвій, схрестивши руки на своїх широких грудях. — Оцей ваш щур у домі не залишається. Боніта спатиме на вулиці. На ґанку або в будці, я щось придумаю.

Я заніміла. Боніта в моїх руках теж заніміла і, здається, навіть перестала тремтіти від обурення.

— Перепрошую? — мій голос злетів на дві октави вгору. — Яка будка? Який ганок? Це не щур, це чихуахуа! Це моя дитина, якщо хочете знати! Вона спить виключно на ортопедичній подушці і тільки під шовковою ковдрою. У неї, між іншим, є всі довідки від ветеринара, міжнародний паспорт і щеплення від усіх бід цього світу.

— Мені байдуже на її паспорт. У моєму домі тварин не буде. 

Усередині мене прокинулася феміністка, захисниця тварин і просто ображена жінка. Мій тривожно-уникаючий тип прив’язаності радісно заплескав у долоні: “Ось він, привід утекти! Спрацював захисний механізм!”.

— Що ж, Матвію, — я випрямилася, наскільки дозволяв мені зріст, щоб поглянути цьому селюку у вічі. — Дуже дякую за вашу “гостинність”. Але я не звикла залишатися там, де зневажають права тварин і дискримінують мою собаку за ознакою розміру. Нам із Бонітою пора.

Я рішуче підійшла до валіз. Гордість вимагала ефектного виходу, але реальність внесла свої корективи. Речі були важкими, дуже важкими…

Я посадила обурену Боніту зверху на одну з валіз. Вона вчепилася лапками і намагалася тримати рівновагу. Далі вхопила обома руками ручки цих двох гігантських баулів, напружила всі м’язи, які так старанно качала в спортзалі, і потягнула їх до виходу.

Матвій не зробив жодного кроку, щоб мені допомогти. Він просто мовчки стояв біля дверей і з кам'яним виразом обличчя спостерігав за моїми титанічними зусиллями. Його донька Стефанія дивилася на цей безкоштовний цирк із розкритим ротом.

Я висунула валізи на коридор, подолала сходи, ледь не впавши разом із речами та собакою, і нарешті вийшла на подвір’я. Колеса загрузли в чужій підстриженій травичці, але назад дороги не було.

— Ми горді, Боніто, ми впораємося, — прохрипіла я, витягуючи речі за ворота маєтку сільського диктатора.

Залишилося вирішити лише одне маленьке питання: що мені тепер робити посеред вулиці з двома валізами, поламаною машиною і цілою армією павуків у бабусиній хаті?

***

Ця навіжена кияночка роздратувала мене так, що всередині аж закипіло. Я ж із нею справді хотів по-людськи. Пожалів, приютив у чистому домі, найкращу кімнату на другому поверсі віддав. А вона влаштувала тут театральну виставу, почала гнути кирпу, виставила мене мало не тираном і демонстративно почовгала геть, тягнучи свої рожеві валізи по моєму ідеальному газону.

— Тату, а куди тьотя Дарина пішла? — Стефа здивовано провела очима процесію, яка щойно вийшла за ворота. — І Бонітка з нею? Вона ж мені так гарно руки лизала.

— Не зважай, Стефо, — гаркнув я, намагаючись заспокоїтися. — Тьотя Дарина дуже гонорова і занадто любить міський комфорт. Нехай тепер обживає свої хороми.

Я посадив доньку назад на табуретку й знову почав мучити її волосся. У садочок ми сьогодні вже запізнилися, але я вирішив, що хоч вдома моя дитина має виглядати охайно. Мої пальці все ще трохи тремтіли від злості, тому коса виходила ще більш кривою, ніж першого разу, але Стефа терпіла, розуміючи, що тата краще зараз не чіпати.

Після цієї екзекуції з косами я відправив доньку бавитися на веранду, а сам пішов працювати біля дому. Треба було підлатати завіси на сараї та перевірити замовлені деталі до трактора. Але, чесно кажучи, робота не йшла. Я раз за разом ловив себе на тому, що поглядаю через паркан на подвір'я навпроти.

Видовище там було ще те. Дарина витягнула свої гігантські валізи на заросле бур'янами подвір'я бабусі Марії, але всередину хати зайти так і не наважилася. 

Замість того, щоб наводити лад, дівчина влаштувала телефонний марафон. Сигнал у нас ловив паршиво, тому вона постійно бігала від хвіртки до дороги, підіймала руку з телефоном високо вгору, намагаючись піймати бодай одну паличку зв'язку, і комусь гаряче доводила свою правоту. Потім зв'язок, судячи з усього, обривався. Дарина репетувала, лаялася на Вишеньки, знову набирала номер, і все починалося по колу. Я чув уривки фраз про “Богом забуте село”, “неадекватних сусідів” та якусь Тамару, якій, здається, зараз дуже гикалося в місті.