Розділ 4

— Здається, ви приїхали, — сказав цей бородати незнайомець, зазираючи під мою машинку.

Я сиділа за кермом і відчувала, як у мене починають тремтіти губи. Моя машина, моя ідеальна, біла, красива машина, яку я купила лише рік тому в автосалоні, зараз не давала жодних ознак життя. Я ж збирала на неї гроші сама, закриваючи найскладніші угоди з нерухомістю.

— Вона заглохла, — прошепотіла я, дивлячись на чоловіка. — Чому вона заглохла?

Незнайомець випрямився й почухав свою потилицю. На його обличчі не було ні краплі співчуття.

— Бо ви щойно пробили піддон. Тепер вона не поїде. Ні в місто, ні деінде. Тільки на евакуаторі, який у наш район приїде дня через три, якщо пощастить.

Я закрила обличчя руками. Три дні в цьому місці без машини. Боніта біля моїх ніг жалібно заскавчала, ніби повністю розділяла мій розпач. Під переднім бампером розтікалася чорна калюжа масла. Мені хотілося розридатися від розпачу.

Чоловік подивився на мою машину, потім на занедбаний будинок моєї бабусі, зітхнув і сказав:

— Ходіть у двір. Будемо думати, що з вами робити. Тільки павуків моїх не чіпайте, вони в мене дресировані.

Я слухняно пішла за ним. У мене не було інших варіантів. Я тримала Боніту на руках і постійно повертала голову назад, щоб подивитися на свою бідну “Шкоду”. Вона залишилася стояти посеред дороги, поламана і безпорадна.

Ми пройшли через металеву браму. На ганку сусіднього будинку сиділа маленька дівчинка років п'яти. У неї було розпатлане волосся, одна частина якого була заплетена в криву косу. 

— Я Матвій, — сказав чоловік, зупиняючись біля ганку. — А це моя донька Стефанія.

Я завмерла посеред подвір'я. 

“Матвій. Тридцять вісім років. Донька Стефанія”.

У моїй голові миттєво склалися всі деталі. Це був той самий клієнт шлюбного агентства "Доля". Той самий чоловік, якого мені підібрала Тамара і через якого мама виставила мені ультиматум.

Я знову подивилася на нього, але вже зовсім іншими очима. До цього я бачила просто сердитого сусіда, а тепер дивилася на свого потенційного "нареченого".

Він був кудлатий. Борода росла хаотично, на вилицях виднілися сліди сивини, а одягнений він був у стару робочу сорочку та затерті джинси. Так, він був високим і кремезним, мав широкі плечі, але це абсолютно не рятувало ситуацію. Матвій не мав нічого спільного з моїми уявленнями про чоловіків.

Мені завжди подобалися витончені люди. Я звикла до доглянутих чоловіків у відпрасованих сорочках, від яких пахло дорогим парфумом. Мені подобалися інтелігенти, з якими можна було обговорити архітектуру або нові книги. Матвій на інтелігента не був схожий взагалі. Він був звичайним фермером, який працює руками.

Мій настрій впав ще нижче, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Сваха помилилася. У нас із цим чоловіком не було жодної спільної точки дотику.

— Я Дарина, — нарешті вимовила я, намагаючись стримати своє розчарування. — А це Боніта.

Стефанія на ганку почула ім'я собаки і посміхнулася. А я стояла на чужому подвір'ї, дивилася на похмурого Матвія і розуміла, що нам нічого не світило, і попереду на мене чекали три дні повного безвиходу.

***

Кияночка стояла посеред мого подвір’я і ледь стримувала сльози. Мені навіть стало трохи ніяково за свій різкий тон. Все-таки міська дівчина, для неї поламана машина в глушині – це справді трагедія.

— Можете… можете допомогти мені з речами? — тихо запитала вона, протягуючи мені брелок від машини. — Вони в багажнику.

— Давайте, — зітхнув я, забравши ключі.

Я пішов до машини, відкрив багажник і на мить застиг. Там лежали дві величезні рожеві валізи. Я витягнув їх на дорогу. Мені стало цікаво, що можна було туди спакувати для поїздки в село, але я промовчав. Узяв обидві за ручки і пішов назад до двору.

Коли я повернувся, картина змінилася. Дарина так і стояла ніяково посеред подвір’я, боячись зробити зайвий крок у своїх модних мештах. А от Стефанія вже часу не гаяла. Вона сиділа на ґанку і цілком щасливо тримала на руках отого пробника собаки. Боніта, яка ще п’ять хвилин тому хотіла померти від вигляду павука, тепер спокійно дозволяла моїй доньці чухати себе за вухом і навіть не думала гарчати.

Я поставив рожеві баули біля ґанку і витер піт із чола.

— І що ви взагалі забули у Вишеньках? — запитав я, розглядаючи нашу гостю. — Не ображайтеся, але ви зовсім не схожі на людину, яка любить сільський відпочинок.

Дарина знизала плечима і відвела погляд.

— Приїхала у відпустку, — буркнула вона. — Мені порадили… заземлитися. Але я не розраховувала, що бабусин будинок у такому занедбаному стані. Там неможливо жити.

Дівчина обвела очима подвір’я, затримала погляд на моїх старих робочих інструментах біля сараю, а потім з надією подивилася на мене.

— Скажіть, а у вашому селі є якийсь готель? Чи, може, апартаменти подобово? Я б винайняла житло, поки не приїде евакуатор.

Я від такого запиту аж брови підняв. Готель? Апартаменти? У Вишеньках?

— Паняночко, ви адресою помилилися, — не стримав я посмішки. — Це вам не столиця. У нас тут з усього сервісу – магазин біля клубу, який працює до сьомої вечора, і баба Ганна, яка продає свіже молоко. Жодних готелів тут зроду не було.