Розділ 3

Стефанія сиділа на табуретці, втупившись у мультик на планшеті, поки я намагався впоратися з її волоссям. Це був мій щоденний ранковий іспит на витримку. Пальці, які звикли тримати кермо трактора чи мішки з зерном, зовсім не слухалися, коли треба було плести косу.

— Ай! Тату, ну боляче ж! — зойкнула Стефа, не відриваючись від екрану.

— Потерпи ще хвильку, доню. Ти ж хочеш бути гарною в садочку?

Я якраз намагався підхопити останнє пасмо, коли тишу нашого двору порушив такий крик, що в мене аж мороз по шкірі пройшов. Мати Василева, це ж кого ж там ріжуть?

Стефа підскочила на місці, подивившись на мене переляканими очима. Коса, яку я так довго мучив, миттєво розпалася, через що я зітхнув. 

— Що це, тату? — прошепотіла вона.

— Сиди тут і не виходь. Я зараз перевірю.

Я вибіг на дорогу. Джерело звуку було навпроти, у занедбаній хатині покійної баби Марії. Щоправда, там уже років двадцять ніхто не жив, окрім мишей.

Як тільки я вискочив на дорогу, мені назустріч, прямо в обійми, вилетіла незнайома жінка. Вона репетувала і притискала до грудей якусь маленьку тремтячу істоту. Спершу я подумав, що це великий щур, але потім помітив рожевий нашийник. Це була собака. Точніше, те, що від нього залишилося після селекції.

— Гей! Що трапилося? — я перехопив незнайомку за плечі, щоб вона не знесла мене з ніг.

Жінка зупинилася, важко дихаючи. Її груди здіймалися, обличчя було блідим, а очі величезними від переляку. Вона кілька секунд просто хапала ротом повітря, тицяючи пальцем у бік хати.

— Там… там… — паняночка знову заверещала так, що в сусідньому дворі загавкав Тузик. — Там павуки! І їх багато! 

Я завмер, чекаючи продовження епопеї, але його не було.

— Павуки? — перепитав я, намагаючись зрозуміти, чи вона жартує. — Ви через павуків так верещали?

Жінка відсахнулася від мене, наче я сам був одним із тих павуків.

— У мене арахнофобія! — випалила вона, глянувши на мене, як на бовдура. — Ви розумієте? Вони там на кожному кроці! Зі стелі звисають. На Бонітку ледь не впав один.

Я глянув на ту Боніту, яка аж заходилася від тремтіння, кивнув їм і пішов назад до себе. У мене на фермі роботи повно, худоба не годована, донька не заплетена. Займатися порятунком панянок від комарів чи павуків я сьогодні точно не збирався. 

— Ви куди? — обурено вигукнула незнайомка, наздогнавши мене й вхопивши за рукав робочої сорочки.

Я зупинився й повільно перевів погляд на її доглянуті пальці з ідеальним манікюром.

— Додому. У мене дитина там сама.

— І ви мені не допоможете? — її голос став напрочуд примхливим.

— Ви ж не просили, — спокійно відповів я. — Ви просто кричали про павуків. Павуки в старій хаті – це нормально. Це їхній дім, вони там господарі.

— Це й так очевидно, що я потребую допомоги! Невже не видно, що ми з Бонітою налякані? Ми в стані от-от знепритомніти. Це жорстоко залишати жінку в біді… 

Я почухав потилицю.

— Послухайте, панянко. Це село. Тут є павуки, бджоли, жаби й іноді вужі. Якщо ви збираєтеся непритомніти від кожного переліченого монстра, то вам тут буде важкувато.

Вона раптом випрямилася, гнівно зиркнула на мене й притиснула свого щура-собаку ще міцніше.

— Знаєте що? Я зрозуміла. Сильна стать тут така сама, як і дороги. Тобто, абсолютно ніяка!

Незнайомка нахилилася до собаки й прошепотіла: 

— Бонітка, ми повертаємося у столицю. Ноги нашої в цих Вишеньках більше не буде.

Кияночка демонстративно повернулася до мене спиною, цокаючи підборами по камінню, і попрямувала до білої “Шкоди”, припаркованої неподалік. Я стояв і дивився їй услід. Гарна жінка, звичайно, але якась надто дивна.

Вона заскочила в машину, гримнула дверцятами так, що, мабуть, у хаті покійної Марії посипалися залишки штукатурки. Двигун заревів. Панночка зірвалася з місця так різко, що з-під коліс полетіла пилюка та дрібне каміння.

— Ей, куди так гнати? — пробурмотів я собі під ніс.

Я знав ту ділянку дороги біля повороту. Там після вчорашньої зливи наповнило глибоку канаву, яку здалеку не видно через траву. Місцеві там пригальмовують майже до нуля. Але кияночка, здається, намагалася встановити рекорд швидкості з втечі від сільської реальності.

Вона навіть не гальмувала. Автівка підлетіла на пагорбі, а потім з усього маху приземлилася прямо в ту саму яму. Пролунав сильний удар. Машина ще трохи проїхала за інерцією і зупинилася, випустивши з-під капота тонку цівку пари.

Я закрив очі на мить. Ну от і все, поїхала в місто.

Запала тиша, навіть пташки замовкли. З машини ніхто не виходив.

— Тату! — почувся голос Стефанії з-за паркану. — А що там так гупнуло?

— Сиди в хаті, Стефо! — крикнув я і, зітхнувши, пішов до “Шкоди”.

Коли я підійшов, дверцята відчинилися. З салону спочатку висунулася тремтяча лапа Бонітки, а потім абсолютно розгублене обличчя жінки. Вона дивилася на дорогу, на калюжу масла, яка почала повільно розтікатися під бампером, і на мене.