Розділ 2

Моя біла “Шкода” знову так гупнула дном, що в мене аж серце в п'яти пішло. І це, бляха, уже третій раз за десять хвилин. Моя машинка з її низькою посадкою створена для рівного асфальту біля бізнес-центрів, а не для того, що у Вишеньках гордо називають “дорогою”. 

— Вибач, маленька, — прошепотіла я, гладячи кермо. — Ще трохи, і ми приїдемо.

Боніта, яка сиділа на сусідньому сидінні у своїй гламурній переносці, дивилася на мене з відвертим докором. Її великі очі наче казали: “Дарино, ти при здоровому глузді? Це ж село у чорта на болоті! Нащо ми туди премося”.

Я й сама себе про це запитувала. Ще тиждень тому я закривала угоду на півмільйона доларів, а сьогодні мій бос, посміхаючись, сказав: “Дарино, відпочинь. Клієнти зачекають, а зум працює і в полі. Тобі треба перезавантажитись”. Навіть Олег, мій психолог, підтримав цю авантюру. Він сказав, що зміна обстановки допоможе мені побороти страх перед невідомим. Ну-ну…

Зупинилася я посеред вузької вулички, зарослої високою травою, і звірилася з фотографією, яку мама всунула мені в руки перед від’їздом. На старому знімку будиночок виглядав цілком пристойно: білі стіни, квіти під вікнами, усміхнена бабуся на ганку. Я пам’ятала його таким з дитинства, коли мені було років вісім. Пам’ятала запах скошеного сіна і смак стиглих вишень, які ми обривали прямо з гілок.

Я подивилася у вікно. Реальність виявилася жорстокою.

Будинок стояв затиснутий між двома високими парканами сусідів. Те, що колись було білими стінами, тепер нагадувало карту бойових дій: штукатурка потріскалася і місцями відвалилася, оголивши стару цеглу. Фарба на дверях облущилася так сильно, що годі було вгадати її первісний колір. А подвір’я… Боже, це були не бур’яни, а справжні джунглі. Величезні лопухи та кропива піднялися мені майже до пояса, я б ніколи в них не знайшла Бонітку, якби та втекла. 

— Приїхали, Боніто, — зітхнула я, виходячи з машини.

Я підхопила собаку під пахву. Боніта одразу затремтіла, відчувши нову флору та фауну навколо себе. Я зняла сонцезахисні окуляри і ще раз оцінила масштаби катастрофи. 

Будинок виглядав дуже занедбаним. Але, чесно кажучи, він був кращим, ніж перспектива жити з мамою в одній квартирі три місяці. Моя матінка вміла бути переконливою: або я їду перезавантажуватися в село, або вона приїжджає рятувати дитину в місто. Я обрала менше зло. Хоча зараз, дивлячись на ржаву хвіртку, я вже не була в цьому так впевнена.

Я дістала ключ, який дивом не загубився за двадцять років, і вже збиралася штовхнути двері, як мій телефон у кишені джинсів вібрував. Сигнал тут був жахливий, всього одна "паличка", яка то з’являлася, то зникала. Я відкрила месенджер і побачила повідомлення від мами.

💬“Доню, ти вже на місці? Наш сусід Матвій обіцяв зайти ввечері, подивитися, чи не треба щось полагодити. Будь привітною!”

Не встигла я набрати відповідь матері, що зі мною все добре, а от машинка моя добряче намучилась, як телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення прийшло від Тамари.

💬“Даринко, сонечко! Лови нашого кандидата. Матвій – дуже серйозний варіант, якраз для твого заземлення. Він живе у Вишеньках, не далеко від тебе. Зустріч організуємо найближчим часом!”

Нижче було прикріплено фото. Я натиснула на нього, але воно лише крутилося сірим коліщатком завантаження. Поганий зв’язок вирішив зберегти інтригу. Зате текст завантажився повністю:

💬“Матвій, 38 років. Фермер. Розлучений, має доньку (5 років, Стефанія). Дуже хоче стабільних стосунків і жінку, яка не боїться роботи”.

Я ледь не впустила телефон у кропиву.

— Що!? — вигукнула я на всю вулицю. — Фермер? П’ятирічна дитина? Тамаро, ти з глузду з’їхала?

У мене всередині відразу ввімкнулася паніка і в голові закрутилася одна єдина думка: “Тікай, Дарино, поки не пізно!”. Я зі своїм життям ледь давала раду. Мій максимум відповідальності – це вчасно насипати корму Боніті й не проґавити запис на манікюр. А тут дорослий, розлучений чоловік, та ще й з дитиною. 

— Ні за що, — сказала я Боніті, яка злякано притиснула вуха. — Ми просто посидимо тут тиждень, пофотографуємо квіточки для Олега і поїдемо додому.