Розділ 1

“Господи, Дарино, до чого ж ти докотилася…”, — кричав внутрішній голос, доки я дивилася на жінку навпроти. Вона перебирала якісь папірці, цокала язиком і час від часу кидала на мене погляд сповнений жалю. Жінку звали Тамара, і вона була професійною свахою. 

— Ну що ж ви, Даринко, — зітхнула вона. — Двадцять вісім років. Квартира є, машина є, навіть собака… Боня, кажете?

— Боніта, — виправила я, стискаючи в руках свою сумку. — Це чихуахуа.

— Краще б то була дитинка, — Тамара знову зітхнула. — Мама ваша, Світлана Петрівна, так плакала в слухавку. Казала: “Допоможіть, Тамарочко, бо пропадає дівка. Робота-робота, а ввечері зустрічає пуста хата. Нікому навіть приголубити її”.

Я подумки порахувала до десяти. Потім до двадцяти. Психолог Олег казав, що це допомагає опанувати гнів. Але Олег не знав мою маму і точно не спілкувався з переконливою Тамарою.

Насправді моя "пуста хата" була моїм персональним раєм. Там пахло дорогою кавою та свічками з ароматом сандалу. Після десяти годин переговорів, показів елітної нерухомості та розмов з примхливими клієнтами, тиша була найкращим, що я могла собі дозволити. 

Я була успішним рієлтором, продавала квартири, про які більшість моїх знайомих тільки мріяли. Я була в Парижі, на Балі та в Римі. Але для моєї родини я була просто "бідною-нещасною Даринкою", яка чомусь не виконує свою головну функцію: не народжує трійко дітей і не прислуговує чоловікові.

— Ви розумієте, що після тридцяти ваш ринок звужується? — Тамара дістала з теки фото якогось чоловіка. — Конкуренція з двадцятирічними – це жорстока штука. Вони молоді, не мають вашого досвіду та… примхливого характеру. Чоловіки люблять, щоб було простіше.

“Простіше – це як? Щоб я не мала власної думки і заглядала в рот?”, — хотіла спитати я, але промовчала. 

Взагалі, весь цей рік був схожий на нескінченний марафон: “Видай Дарину заміж”. Мої подруги, Юля та Олена, які вже встигли народити по двоє дітей і тепер обговорювали переваги різних марок підгузників, дивилися на мене так, ніби я справді безнадійна.

— Дашо, ну реально, — казала Юля, витираючи кашу з обличчя свого молодшого. — Ти ж не повноцінна без сім'ї. Хто тобі склянку води подасть? Боніта твоя? Вона ж тільки капці погризти може та на килимок надзюрити.

Колеги на роботі теж не відставали. Навіть мій бос якось натякнув, що “сімейний статус додає довіри у клієнтів”. А колишній, Саша, з яким ми розійшлися два роки тому через його нескінченні зради та маніпуляції, раптом активізувався. Він дзвонив вечорами і монотонним голосом нагадував, що він – мій останній шанс, бо “кому ти ще така потрібна зі своїми тарганами в голові”.

Після Саші я почала ходити до психолога. Виявилося, що я не просто “з характером”, а маю купу травм. Колишній добре постарався. Тепер кожен мій похід на побачення закінчувався внутрішньою істерикою.

Я чесно намагалася побудувати нові стосунки. Реєструвалася в Тіндері та Баду, але персонажі там були… специфічні. Один півтори години розповідав про свою колекцію пивних кришечок. Другий прямо на першій зустрічі запитав, чи готова я переписати свою квартиру на його маму, бо “так надійніше”. Третій прийшов із власною ложкою, бо боявся мікробів у ресторані й весь вечір співав оди колишній дружині. Після кожного такого побачення я поверталася додому, обіймала Боніту і думала: “Господи, як добре бути самотньою”.

Але мама… Мама вирішила, що я просто лінуюся. І ось я тут, в офісі шлюбного агентства "Доля".

— Ось, подивіться, — Тамара підсунула мені фото. — Анатолій. Сорок років, власник СТО. Серйозний чоловік, хоче господарську дружину.

На фото був чоловік з обличчям людини, яка ненавидить весь жіночий рід разом взятий.

— Він виглядає так, ніби зараз мене вкусить, — чесно сказала я.

— Анатолій просто серйозний! — вигукнула Тамара. — Дарино, ви занадто перебірлива. Ви вдивляєтеся в деталі, а треба дивитися в корінь. Кому потрібна ваша незалежність, коли в хаті чоловічої руки немає?

— У мене є чудовий майстер, він лагодить усе за годину і бере недорого, — пробурмотіла я.

Тамара тяжко зітхнула, похитавши головою. 

— Слухайте, Дарино, ваша мама вже все оплатила. Я знайду вам варіанти, від яких ви не зможете відмовитися. Але у мене є одна умова. 

— Це яка?

— Ви поїдете у відпустку.

Я здивовано підняла брови.

— Куди? На Мальдіви?

— Ні, — Тамара загадково посміхнулася. — Світлана Петрівна казала, що у вас є старий будинок у селі, від бабусі по батьковій лінії залишився. Казала, що там треба порядок навести. От і відкладете свій телефон, знімете підбори, “заземлитеся”. Там природа, там люди простіші. І там, — сваха зробила паузу, — у мене є один клієнт. Дуууже перспективний чоловік. 

Село… Бабусин будинок. Комарі, відсутність нормальної інфраструктури та перспектива знайомства з черговим "Анатолієм" на фоні городу.

— Я не поїду в село, — відрізала я.

— Ваша мама сказала, що якщо ви добровільно не поїдете, вона переїде жити до вас у вашу квартиру. З усією своєю розсадою, яку вона зараз вирощує на балконі.