Розділ ІІ

Екзамен  свої совісті. Як часто ми його здаємо? І чи взагалі здаємо його?

Чи просто живемо своє життя?

Коли ми проходимо через біль, втрату ми стаємо жорсткішими. Свого роду коли ми відроджуємося то життя нам влаштовує екзамен, екзамен на наявність совісті. До свого 30-ти річчя я навіть не задумовувалась,  яку роль відіграє в моєму житті совість. Типу я завжди старалася жити по совісті, чесності поки мені не почали «сідати на голову». Проживши певний досвід я зрозуміла, що наявність совісті не так вже і добре. Хоча ні не правильно я висловила свою думку. Після відродження потрібно просто навчитися фільтрувати її. Не завжди слухати її,  а просто загрубіти. Егоїстично почати вибирати себе.

Зараз початок весни, початок відродження всього та пробудження всіх з зимової сплячки.

Цю книгу я пишу перший раз так сказати «наживо». Я публікую її розділи одразу після написання. Це свого роду експеремент. І розділ ІІ буде присвячений совісті. Чи залишається вона з нами після відродження?

Чи хочемо ми залишити її після тої болі, яку ми пережили? Це наш вибір і наше рішення. Почата спочатку ми маємо право та можемо завжди і брати її з собою у своє нове життя чи ні вирішувати лише нам самим.

Мені сьогодні одна людина сказала, що я дуже груба у своїх висловлюваннях, мене це дуже зачепило. Я не знаю як це віднести до «екзамену совісті», мабуть я б не хотіла аби мене гризло в середині, що я щось не так сказала і зачепила можливо чиїсь почуття. Чия це проблема? Моя бо я голосно висловила свою думку чи тої людини яка сприйняла мої слова серйозно. І до чого тут мій «екзамен на совість».

У процесі відродження ми дуже слабкі, але якщо ми будемо відроджуватися багато разів за життя з часом ми звикнемо і до цього відчуття вразливості. Ці прожиті сценарії, знову і знову роблять наші страхи меншими на екзамени легшими. Питання чи ми хочемо відточити це у собі.

Чи присутня ніжність у совісті? Не знаю, мабуть так. Якщо ви емпатична людина вам як і мені жити вдвічі важче бо ми все беремо близько до серця і нас постійно гризе совість. А чи правильно ми зробили тоді? А чому ми так вчинили? Коли в мене виникають такі питання я починаю собі просто крутити в голові такі слова «я просто вибрала себе». І навіть відчуваючи сильну емпатичність до болі інших ми повинні навчитися обирати лише себе. Я в кожній своїй книзі пишу про любов до себе. Бо ми дійсно єдина людина, яка була, є  і буде поруч все життя.

Коли ми починає все з початку ми вже дуже фільтруємо те, що брати близько до серця. Совість буде завжди жити в нас. Головне щоб вона була здоровою.

Коли фенікс повстає з пепелу він не перестає любити вогонь, який його спепелив. Не забуває про біль яку приніс йому цей вогонь. Бо саме завдяки йому він відродився. Думаю так само і з досвідом та людьми які нас покинули і причинили нам біль. Вони нас масштабували і далинам шанс відродитися.

Сьогодні я почула історію де одну дуже прекрасну людину постійно боляче ранили, знову і знову. В мене питання до себе, до тебе і до людини, яка сьогодні відкрила мені свою душу. Чому ми дозволяємо проживати цей сценарій знову і знову? До чого нас повинного привести? Скільки ще?

Ці рани, які блін здається ніколи не загоються. Скільки ще?

Скільки ще ми будемо дозволяти причиняти нам біль та відчувати докори совісті. Ми знову і знову говоримо собі, що з часом все загоїться.

Але у процесі відродження ми не хочемо забирати з собою ці рани.

І чим швидше ми зрозуміємо, що лише ми вирішуємо, що нам брати з минулого з собою, а що ні. А може взагалі спалити все…

Ось вам екзамен … купа питань до себе…

У житті людина складає багато іспитів: у школі, університеті, на роботі, у стосунках з людьми. Але є один іспит, який ніхто не може прийняти замість нас — це екзамен власної совісті. Його не оцінюють оцінками, не записують у дипломах, але саме він визначає, ким ми є насправді.

Совість — це наш внутрішній голос, тихий, але дуже чесний. Вона не кричить і не змушує, але завжди нагадує про правду. Коли ми залишаємося наодинці із собою, саме тоді починається справжній екзамен. У ці моменти ми питаємо себе: чи були наші слова щирими, чи не образили ми когось, чи зробили все, що могли, щоб залишитися людиною.

Іноді цей іспит непростий. Людині легко знайти виправдання перед іншими, але дуже важко обманути власну совість. Вона знає наші наміри, наші страхи, наші помилки. Та водночас совість не лише суддя — вона і вчитель. Вона допомагає зрозуміти свої помилки, зробити висновки і стати кращими.

Екзамен совісті не означає постійно дорікати собі за кожен крок. Це швидше чесна розмова із собою. Це здатність сказати: «Тут я помилився», «Тут я міг бути добрішим», «Тут я вчинив правильно». Саме така внутрішня чесність формує сильну особистість.

Людина, яка не боїться складати цей екзамен, росте духовно. Вона стає уважнішою до інших, цінує правду і не зраджує своїм принципам. Адже справжня перемога — це не тоді, коли тебе визнає світ, а тоді, коли твоя совість мовчить і дає тобі спокій.

Екзамен своєї совісті триває усе життя. І, можливо, найважливіше у ньому не бути ідеальним, а залишатися чесним перед самим собою. Бо саме з цієї чесності починається справжня людяність.

Совість — єдиний суддя, від якого неможливо втекти

У житті людина часто стикається з різними судженнями. Нас оцінюють люди, суспільство, обставини. Інколи нас хвалять, інколи засуджують. Але серед усіх цих голосів є один, який неможливо заглушити — голос власної совісті.

Совість — це внутрішній суддя, який завжди поруч із нами. Вона не залежить від думки інших, від моди чи від обставин. Вона говорить тихо, але її слова мають найбільшу силу. Навіть тоді, коли світ нічого не знає про наші вчинки, совість знає все.

Людина може сховатися за словами, виправданнями або масками. Можна переконати інших, що все було правильно. Але від себе втекти неможливо. У тиші, коли зникає шум світу, саме совість ставить найважливіші питання: чи були ми чесними, чи не зрадили свої принципи, чи залишилися людьми у складних ситуаціях.