7 розділ. Випробування на вірність.

 - Скористайся своєю магією… - пролунало ледве чутно у мене в голові. - Заклич свій вогонь, підживися магією від браслета... - знову пролунало, але тихіше, наче з далеку.

   Він почав пульсувати, а каміння мерехтіло, і тільки тоді з мене ніби пелена спала. Я схопилася руками за кістляві зап'ястя істоти, що набула вигляду незнайомого мені чоловіка. І вогонь ринув із моїх пальців.

   Чудовисько відсахнулося, зашипівши, наче поранене. Туман трохи розвіявся, а мені навіть дихати стало легше. Сили і тверезість розуму поверталися, і я знову покликала вогонь, який підживлював ще й від браслета дракона.

    А вже за кілька хвилин спалах вогненної магії засліпив очі, а чиясь гаряча рука схопила мене за зап'ястя. Лейтен потягнув мене за собою, знову і знову кидаючи в страшного монстра вогняні сполохи. Світ навколо ставав чіткішим, туман відступав, а дихати ставало легше.

   І сам цей момент, коли принц мене врятував, був таким особливим, чарівним та радісним. Ми, немов парочка, яка подорожує різними королівствами, і потрапляє в найрізноманітніші пригоди. Посмішка сама з'явилася на обличчі, і я схаменулась лише тоді, коли ми вибралися з лісу на берег найкрасивішого озера.

   Місячне світло освітлювало ідеальну гладь води, відображаючи все зоряне небо. Десь співали нічні птахи та літали сови. У траві зашаріло пара зайців, але побачивши нас, вони кудись помчали. А Лейтен так само тримав мене за руку, оглядаючись на всі боки. Туман відступав, як і холод у ньому.

 - Що це було? – згодом поцікавилася у хлопця.

 - Триптидон , - лише відповів він, продовжуючи дивитися в різні боки.

 - Що це за тварюка така? – все ще намагаючись прийти до тями, захотіла отримати відповідь я.

  - Це такі темні істоти, що мешкають поблизу водойм. Наганяють на мандрівників туман і вибирають найслабшого. Відокремлюють його від інших магічною перепоною з туману, і приймають образ того, кого жертва боїться найбільше, - Лейтен побачив щось і потягнув мене за собою.

 - Але навіщо? - ніяк не розуміла я, тому що про подібні істоти ніколи не читала.

 - Вони живляться страхами, висмоктуючи з людини душу, коли той ціпеніє від паніки, бачачи перед собою те, чого боїться. Жертва опиняється у такому собі подобі кокона, її неможливо побачити чи відчути. Врятувати може тільки одне, якщо послабити триптидону вогнем, це єдине, чого вони бояться, - здається, в далечіні мерехтіло помаранчеве світло.

 - То ти був поруч, але не бачив мене і не відчував? – ці думки чомусь дико налякали. Адже я могла загинути, якби не принц.

 - Не бачив, але відчував через браслет. Я навіть спробував пробитися в твій розум, і це далося мені важко. Якби не вийшло, - і зупинившись, глянув на мене. – Будь завжди поруч зі мною, у полі зору та в полі досяжності. Зрозуміла? – і не дочекавшись відповіді, знову потягнув убік хатині, що раптово утворилася.

   Лейтен і справді так сильно злякався за моє життя? Або за те, що без мене не зможе отримати бажане? Цей момент мені ніяк не давав спокою. Було чомусь дуже важливо розуміти, що цінність являю як людина, як дівчина, а не як можливість отримання бажаного.

   Дивний метелик з'явився знову, пролетів над нашими головами і опустився на плече хлопця. А потім полетів в невідомому напрямку. І що він хотіла цим сказати? Що я маю довіряти принцу? Чи що він і є той доленосний дракон, уготований мені долею?

   І що це за хатина така дивна, що розташувалася поруч із озером? Вона стояла на землі, не у воді, то навіщо таке піднесення? Місцевий житель побоювався тих тварин, які тут живуть? Тоді навіщо будувати будинок саме тут, де небезпека може чекати за будь-яким поворотом?

 - А це безпечно? - якоїсь миті я спробувала зупинитися, але Лейтен це проігнорував. - Ти вже одного разу не зміг мене убезпечити від чудовиська. Що, якщо тут мешкає інше? - і знову потягла його назад, змушуючи зупинитися.

 - Ти повинна мені довіряти. Добре? Я не дозволю, щоб ти постраждала або хтось завдав тобі шкоди. Почула мене? - і подивився таким поглядом, ніби інакше й бути не може.

   Серце шалено билося в грудях. Той дивний метелик не виходив у мене з голови, і цей дивний зв'язок, завдяки якому принц зміг до мене достукатися, чим і врятував. Адже міг втекти, піти та потурбуватися лише про власне життя. Може, справді варто йому довіритися? Але що, якщо це спричинить незворотні наслідки?

 - Я довіряю тобі, - відповіла тихим і тремтячим голосом.

   Адже, власне, у мене й іншого вибору не було. Надворі ніч, навколо темрява, і я навіть не знаю куди йти. Усі мої речі залишилися там, у лісі, біля багаття. І повертатись туди зараз було б дуже безглуздо. Потрібно десь перечекати цю ніч. І тільки на світанку повертатися до місця, де ми розбили подобу табору, і мало не загинули.

   Підійшовши до будиночка, усвідомили, що він не мав ні сходів, ні драбини, нічого. Хто і як туди піднімається і як спускається, поки що для нас залишалося загадкою. Але там, усередині, горіло світло і явно щось готувалося. От тільки не було чути якогось руху чи голосу.

   Хазяїн взагалі вдома, чи кудись пішов? Лейтен відпустив мою руку, хоча цього разу я вже сама за неї чіплялася. Він обійшов будиночок з усіх боків, спробував заглянути у вікна, але ніякого руху справді не було. Та й довкола нікого не було видно.