Частина 28. Скі. Частина 1

Обхопивши голову, Фел намагався прийти до тями. На мить йому навіть здалося, що він узагалі не перенісся у минуле — надто відчутним було власне тіло. Голова паморочилася, удари болю немов трощили мозок. Біль спустився в живіт і відгукнувся сильним спазмом, що застиг каменем у шлунку. Нова хвиля рвонула вгору і фенікс знепритомнів. Його вирвав із темряви пронизливий вереск, що розрізав свідомість. Усе довкола розтануло  і він розплющив очі. Навпроти лежав якийсь чоловік у брудній білій майці та темних широких штанах. Той також намагався підвестися з пильної підлоги. Лише коли Фел потягнувся рукою до волосся  і чоловік повторив рух, хлопець завмер.

Погляд метнувся довкола: темне приміщення, у самому центрі якого височіло величезне різьблене дзеркало. Фел нахилився ближче, щоб роздивитися… і з жахом відсахнувся. Та відображення залишалося спокійним. Лише темно-сірі очі з подовженим, витонченим розрізом непорушно пильнували його.

Фелікс знову підняв руку. Відображення поступилося й повторило жест. Торкнувшись власного обличчя, він відчув різкі вилиці, запапалі щоки. Провів долонею по темному, скуйовдженому волоссю, що спадало на плечі. Та цього разу підвівся не він — підвівся той, хто дивився з дзеркала. А Фел, мов тінь, змушено повторив його рух. Свідомість судомно билася, то вчеплюючись за тіло, то вислизаючи з нього. Крок до дзеркала і навпроти: високий, стрункий, трохи виснажений, але міцний молодий чоловік.

Фел спробував опиратися, та тіло підкорилося чужій волі й слухняно торкнулося різьбленої рами. Усмішка на обличчі не його, чужа, чи то зверхня, чи то схвальна оголила рівні білі зуби. Феніксу перехопило подих  і не від жаху, а від дивного, п’янкого відчуття. Власні єства рвонули назовні, наповнили тіло й злилися з іншими — сильними, чужими, що належали віображенню. Прикривши очі, Фел п’янів від блаженства невидимої сили, від хвилі, що здійнялася всередині. Ні… ці єства не були чужими. Навпаки, єства линули до нього, наче чекали надто довго щоб з'єднатися. Зворушений, він не втримався й припав до них єствами, наче до чогось рідного й близького. Лавина сил злилася воєдино, втамовуючи давню тугу. Він вдихнув повітря, мов спраглий, немов доти й зовсім не дихав.

І раптом він усвідомив: це тіло належить Скі. З жахом збагнув, що чинить найбільшу помилку. Бо ні в якому разі не можна з’єднуватися з минулим перевтіленням. Сили, що ще мить тому щедро обіймали змикалися довкола, мов клітка, яка ось-ось захлопнеться. Серце калатало, свідомість рвалася, проте тіло слухняно підкорялося чужій волі.

І саме тоді Скі "вхопив" його. Замкнув.

Фел намагався відштовхнути, вигукнути, боротися чи виштовхнутися самому з чужого тіла. Дихання перехопило, думки плуталися, а жахливе відчуття охопило весь розум: він зливався зі Скі. Кожен його рух, кожна думка, як ланцюг, що стискав свідоміть. Фелікс більше не був стороннім спостерігачем, як із Іґнісом чи Алангою. Він опинився у в’язниці власного перевтілення — пастці, що стискала його зсередини і не залишала жодного шансу на втечу.

Скі випрямився, всміхнувся. Фел відчув, як серце калатало. Чи це калатало серце Скі — не від страху, а від несподіванки, що йому вдалося спіймати майбутнє перевтілення. Скі чекав. Знав, що майбутнє перевтілення прийде і приготував пастку.

Фел відсахнувся від дзеркала, щоб вирватися з чужої свідомісті і чужого тіла. Сила волі цих єств,  перевершувала його власну. Фелікс був замкнений у тілі Скі, як у клітці і не міг більше повелівати ні тілом, ні розумом.

— Не сіпайся! Я не заподію тобі шкоди. Бо ти — це я, а я — це ти, — промовив  сиплим голосом Скі. 

Фел відчув, як його власні рухи підкоряються чужій волі. Він сперся руками на раму дзеркала, і в його очах відбилося лице, яке водночас було й не його.

— Сподіваюся, у тому житті, — Скі ткнув пальцем у відображення, точно знаючи, кого бачить Фел, — я зовні не схожий на себе теперішнього. Це дуже допомогло б мені у наступному перевтіленні. Я хочу вірити, що ти прийшов, аби знайти Іллі й Тея.

Скі схилився до самого скла, надто близько. Фел сіпнувся, намагаючись вирватися та клітка була занадто міцною. 

— Якщо ні, то я змушу, — прошипів Скі, застеливши скло білим маревом подиху. — Не пручайся! Ти повернувся, щоб побачити. Матт мав допомогти. Чи ти пішов до тієї пройдисвітки Монетки? — його слова сипалися швидко, немов він боявся втратити бодай мить. — Ще не знаєш, що є істоти справді могутніші за ту шарлатанку, яка пожирає роки безсмертних? Бачиш? Я піймав тебе! Я не завдам собі шкоди. Ти прийшов за відповідями. Але я не дозволю бути тобі стороннім спостерігачем… ти проживеш усе знову. — Скі хижо всміхнувся й упився поглядом у свої темно-сірі очі, прошептів: — Зі сторони ти побачиш лише фінал.

Він ударив у дзеркало. Скло здригнулося, а потім ніби ожило, почало тягнути його всередину.

***

Його очі чіплялися за знайомий пейзаж: занадто густий, майже синій ліс унизу кручі, що відкривався з огрядного схилу. Скі всміхнувся  сіпнувши кутиком губ — ці землі він знав краще за власні долоні. Голова особистої гвардії фенікса Аммета Фраєнта, носія королівської крові гарний титул, та на ділі всього лише вартовий апатичного аристократа, що давно втратив повагу серед рівних, полонений власної садиби й тієї клятої магії, яка не випускала його за межі земель.

Аммет Фраєнт зруйнував власну сім’ю в день одруження з Аріанною Корделін — феніксом, що зневажала свою расу і схиляла голову перед драконами. Підписуючи шлюбну угоду із коханкою Ґроуї, він ніби поставив хрест не лише на собі, а й на майбутніх поколіннях Фраєнтів. 

Перевівши погляд на чоловіка поруч, Скі не приховував засудження та зневаги. Він втягнув повітря, щоб промовчати, бо слова були зайві. Знав: Аммет сам винен у своєму нещасті. Янтарний фенікс, що карбував спогади в кристалах, свідомо обрав Аріанну й знав, чого чекати від неї. Та Скі здогадувався й про інше, що Аріанна та Отоґ Ґроуї доклали лап, щоб прискорити божевілля Фраєнта. І найгірше, що Аммет сам дозволив це.