Частина 25. Дарку. Частина 2. Кинджал

Ментор майже не розмовляв із Дарку, проте кожна їхня рідкісна бесіда дедалі більше нагадувала протистояння розумів і досвіду. Розсудливість і байдужість Дарку до нападок дратували старого фенікса, і саме це, дивним чином, схиляло Фела на його бік. Хлопчик відчував у собі зловтіху, ніби знайшовся хтось, здатний вколоти Ментора в найболючіше місце.

Коли вони проходили невеличке містечко, населене переважно нижчими расами, Ментор, після довгого мовчання, холодно мовив:

— Дарку належить до раси ватаргу. Це напівдемони, напівістоти, що живляться іншими расами.  Вища раса, тепер майже на межі зникнення.

Здригнувшись, Фел ледь не перечепився об палицю, що тримав у руці. Йому раптом здалося, що темна кірка на шкірі Дарку ворушиться.

— Ватаргу… — повторив він пошепки. Не з остраху, а з цікавості. — Чим вони… харчуються? Дарку? — хлопчик із надією поглянув на нового супутника.

— Можливо, кров’ю. Можливо — емоціями чи самим єством, — спокійно відповів замість нього Ментор. — Ніхто достеменно не знає. Проте до вищих їх зарахували лише через давні заслуги у Великій війні, коли формувався ієрархічний щабель.

Губи Дарку розтягнулися в усмішці. Фел не знав, що думати: чи то Ментор навмисне очорнює його, чи Дарку насміхається з цієї правди. Усмішка здавалася водночас небезпечною й сумною, і від того хлопчикові стало холодно.

— Раса ватаргу вимирає. Їх залишилися одиниці. Їм важко знайти собі пару для розмноження, — промовив Ментор без жодних вагань, наче смакуючи слова. Він не уникав делікатних тем, але підбирав їх так, щоб різали слух. — Якась отрута в їхньому тілі вбиває партнера.

— Так, на шкірі є, — тихо відповів Дарку, і його голос зазвучав різкіше, ніж шепіт. — Але не на язиці.

Ментор лише хмикнув на глузування ватарга. Фел проковтнув клубок у горлі. Уперше він відчув: за усмішкою Дарку ховалося щось гірке, зовсім не схоже на ті сухі, безжальні історії, якими сипав Ментор.

— Фелікс має знати, з ким ми йдемо, — відрізав старий фенікс.

— Чи такий я небезпечний, що ми подорожуємо поруч уже тиждень, а ти ще живий?

— Отож бо й воно. Я — старий, а хлопець без єства, — посміхнувся Ментор. Він знав більше, ніж казав.

— Тобою я б точно отруївся, старий зміюко, — відказав Дарку з ледь помітною усмішкою.

Фел спостерігав за обома й зрозумів: кожен із них недоговорював правди. Але на цей час ватаргу не становив загрози. Можливо, як і в дубовиків, отрута ватарга визрівала лише в певні періоди циклу. Та хлопчик був певен: щойно Дарку залишить їх, Ментор розповість усе про ватаргу — і без зверхності, і без дратування.

Після того старий фенікс знову занурився у мовчанку. Лише короткі настанови, розповіді та уривчасті пояснення дороги. Дарку не намагався його розговорити, проте й не відмовляв Фелові у відповідях, коли той зрідка звертався. Частіше він спостерігав: і за шляхом, і за тренуваннями, яких наполегливо вимагав Ментор.

— Вчись захищатися руками й палицею, Феліксе, — різко наказав він. — Бо більше тобі нічого! Хай моя жорстокість стане твоїм щитом і твоїм стимулом. Дуже погано, що хоча б у п’ять у тобі не прокинулося єство. Тепер доведеться чекати до п’ятнадцяти… Стародавні! Чим я завинив, що ви покарали мене так жорстоко? За що?!

Фел здригнувся. На обличчі старого застигла така мука, ніби саме існування хлопця було його вродженою вадою й прокляттям. Здавалося, Ментор живився власними стражданнями.

— За що мені ці муки?.. — він прикрив обличчя рукою.

— Досить принижувати його, — раптом заговорив Дарку.

Фел підняв очі. Може, Дарку справді співчував? А може, й у його житті був колись такий самий Ментор.

— Не втручайся! — різко відрубав старий.

Хлопчик опустив голову, аби приховати сльози. І щоб образа не задушила його, він продовжив вправлятися з магічним супротивником, витвореним чужими чарами.

— Це ж… не той… Скі? — озвався Дарку.

— Ні! — рявкнув Ментор. — Я не знаю його долі. Не знаю, чи живий мій хлопчик… — обличчя його потемніло.

Він умів тримати себе. Якщо й брехав, то без тремтіння в голосі, без жодної зрадливої рисочки на обличчі.

— Навіщо ж ти взяв цього? — Дарку зиркнув на Фела.

— Бо це мій обов’язок! — з гіркотою відповів фенікс. — Коли йде один учень, я мушу взяти іншого!

— Скільки тобі лишилося? — тихо запитав Дарку. — Бачу, проживаєш останню сотню років.

— Останні десятки, Дарку, — глухо озвався Ментор, а потім перевів погляд на хлопця. — Фенікс завжди сам по собі. Це не вибір, а інстинкт. У сутності переродження природно відмовлятися від прив'язаностей, бо вони лише вантаж, який згорить разом із тобою. Поки немає єства, твій захист, руда цятко, — це твої руки, твій розум і твій язик. Останнє ж краще тримай за зубами.

— Так, вчителю. Я розумію, — схилив голову Фел. Йому стало сумно від слів Ментора. Наставник доживав останні роки перед переродженням.

Він і справді розумів. Саме тому мав навчитися захищати себе. Він міцніше обхопив палицю. Ментор підвівся, нічого не сказав і пішов геть. Фел знав: він пішов, щоб подумати й відпочити. Хлопчик став у стійку.

— Ти тільки так тренувався? З магічним супротивником?

Фел кивнув.

— Спробуй захиститися від мене. — Він нахилився ближче, прошепотів. — Тренуватимемось на палицях.

Фел міцніше стискав палицю, відчуваючи, як серце прискорено б’ється в грудях. Азарт змішувався зі страхом — страхом перед силою Дарку, яка на перший погляд здавалася майже безмежною, і азартом від того, що тепер він мав змогу спробувати протистояти їй.

Ватарг не робив помилок. Кожен його рух був точним, відчутним, водночас майже грайливим. Фел намагався підлаштуватися під ритм ватарга, вгадати його наступний крок, передбачити непередбачуване. У кожній миті йому доводилося зважати на власні слабкості — повільну реакцію, невпевненість у русі, нестійку позицію.

— Не очікував, що зможеш так швидко реагувати, — посміхнувся Дарку, нахилившись ближче, — але до досконалості ще далеко.