Частина 20

Фел розглядав Наґу. Портрет гарний, але він бачив її вживу ще прекраснішою — справжньою, відданою Іґнісу. На шиї виднівся той самий кулон — аметист у золотій оправі. Почуття дежавю знову охопило його, та цього разу він розумів його причину: їх єднало спільне минуле, і тепер він точно знав яке. Минуле відлунювало десь у глибині пам’яті, мов далекий поклик, що не давав забути.

— Звідки ти її знаєш? — здивувався Ґіл, але, побачивши вираз Фелового обличчя, хитнув головою. — Втім, чому я дивуюся… Надто вже насиченими виявилися ці дні. І все ж…

Він замовк.

— Ґіле, пам’ятаєш, я розповідав, що в Монетки побачив не те минуле, яке хотів? 

— Так. Ти був роздратований, бо сподівався побачити Скі, — зітхнув Ґіл. — Ми не стали копатися в подробицях. Ти тоді мало говорив… Ти завжди мовчиш, якщо щось не стосується того, що тобі справді важливо.

Дракон глянув на портрет жінки, а Фел ледь усміхнувся —  як визнання правди.

— У нас не збереглося портрета Іґніса — її чоловіка, — тихо мовив Ґіл. — Він загинув після війни. Замовне вбивство. Кажуть, предки ді Моарте були замовниками, хоча воювали разом із ним. — Він глянув на задумливе обличчя Фела. — І портрету Бранна, їхнього сина, також немає. Він був ученим. Не хотів воювати.

Фел затримав дихання. Пам’ятав розмову Іґніса з Бранном. Його відсутність тоді лише зміцнила рішучість сина не йти батьковим шляхом.

— Байцзе сказав, що я бачив те минуле, бо мій нащадок поруч, і ми пов’язані. Я тоді подумав, що йдеться про Сін.

— А твій нащадок — я, чи не так? — Чорні очі блищали.

Фел усміхнувся і кивнув. Вони дивилися одне на одного так, ніби бачилися вперше. У його душі спалахнуло тепло і спокій: Ґіл — його єдиний справжній друг, його нащадок. А Сін… тепер зникло відчуття, що в їхній близькості є щось неправильне. 

— Усе зводиться до обов’язку перед істотами… — прошепотів Фел. — Ти не уявляєш, що показав мені Байцзе…Я розкажу, потім.

Він сунув руку в кишеню, шукаючи монетку як заспокійливе. Минуле ніколи не йшло остаточно, але  він мусив іти далі, але пам'ятаючи. Фенікс ще раз глянув на Наґу і спитав:

— Ґіле, ти не знаєш, звідки в неї аметист? Я думав, його носять сфінкси.

— Ну... наш рід не завжди був чистокровним. Бабуся Наґи була сфінксом, — Ґіл усміхнувся. — І я ж казав, що в нас по материнській лінії був фенікс. Пам’ятаєш? Хоча гени фенікса не передаються, у моїй крові лишився відбиток тотожного, вогняного єства мого пращура. Саме тому я маю ширший дар володіння вогняною стихією

Фел зніяковіло похитав головою.

— Тоді я... не слухав. Вибач. Але це логічно. Так, вогняна стихія тобі підкоряється краще, ніж іншим вогняним драконам. І тепер зрозуміло, чому тобі передалося єство матері, а не батька.

— Пам’ятаю. Ерн тоді сприяв твоїй байдужості, — криво посміхнувся Ґіл. — Шкода, що фенікси народжуються тільки від пари феніксів. Чи знайдуть учені відповідь, чому ваш «ген домінантності» не проявляється у міжрасових шлюбах? — Він замовк і додав: — І чи народжувався хоч один чорнокровий фенікс…

— Переродження — ось наш ген переваги, — впевнено мовив Фелікс.

Перед тим як Ґіл устиг щось відповісти, у коридорі залунали кроки. Це був дворецький.

— Пане Аланга, ваша кімната готова, — доповів Ват. — Сьогодні святкова вечеря. Вас запрошено. Бажаєте, проведу?

— Дякую. Я сам його проведу, — відповів Ґілберт.

Вони мовчки рушили знайомим коридором. У своїй кімнаті, яку йому надала пані Ґолдері, Фел прийняв ванну і перевдягнувся в чистий костюм. Хтось постукав — це був Ґіл. Обидва відчували спокійне, радісне піднесення — ту теплу впевненість, що з’являється, коли раптом дізнаєшся: твій найкращий друг — ще й родина.

Розкішна їдальня зустрічала гостей жовтими вогняними кульками, що ширяли в повітрі, й теплим полум’ям каміна. М’які блідо-помаранчеві й коричневі тони меблів надавали кімнаті особливого затишку і якимось чарівним чином розслабляли.

Ще до того, як дворецький розчинив перед молодими істотами двері, Ґіл встиг прошепотіти:

— Сьогодні, окрім тебе, Феле, пані Ґолдері очікує ще одного гостя. Він сам напросився, уяви собі! Але мама назвала його "особливою істотою".

— Отже, не рада незваному, але поважному  гостю, — шепнув у відповідь Фел трохи іронічно.

Він на мить заплющив очі. У таких ситуаціях почувався незручно. Світські бесіди у вищому товаристві давались важко, бо доводилось стримуватись і приховувати різкість думок, особливо якщо розмова торкалася зневаги до тих, хто не мав змоги себе захистити.

Та зараз у їдальні не чулося жвавих розмов чи голосних обговорень. Атмосфера була напружено-зваженою, як перед чимось важливим.

Обидва хлопці завмерли на порозі. Ґілберт ледь помітно підняв брови, проте швидко опанував себе: посміхнувся гостю й легко схилив голову на знак привітання. Очі Фела вп’ялися в істоту, що стояла поруч із господарем маєтку — двоталанного фенікса. Ні, він ніколи не бачив цієї істоти особисто, але його єство відгукнулося, мовби вловивши рідну, могутню енергію. Та попри цю спорідненість, він відчув і щось відмінне — невловиму розбіжність, наче їхнє походження однакове, а природа вже зовсім різна. Його єства нагадували дикий, вільний і ще неприборканий вогонь, тоді як у ді Моарте вони були стримані, підкорені багаторічною волею й холодною впевненістю.

Стрункий чоловік із довгим золотим волоссям дивився Фелу просто в очі. Здавалося, він точно знав, що хлопець буде тут — і що прийшов не до Ґолдері, а саме до нього.

Вони наблизилися.

— Пане ді Моарте, дозвольте відрекомендувати вам нашого близького друга — пана Фелікса Алангу, — спокійно мовив Арденте Ґолдері. — Фелікс ще студент, але бажеє пов'язати життя зі службою в "Полум'ї Сонця".

Голова сімейства ледь кивнув Фелу, підтримуючи його, й бадьоро усміхнувся. На вроді пана Ґолдері вже відклалися прожиті роки: втомлений погляд карих, проте все ще щирих, розумних очей дивився відкрито й уважно. То був погляд досвідченого спостерігача — такого, що чіпляється за дрібниці й зберігає їх у пам’яті, мов правлення до вже складених характеристик. Глибокі зморшки на чолі, сивина, що густо пробила колись русяве волосся, свідчили не лише про вік — радше про шлях, сповнений відповідальності, рішень та їх наслідків. Та попри роки він залишався вродливим, струнким і виваженим; тільки зрідка опущені плечі видавали втому того, хто надто довго ніс обов’язок.