Частина 17

Невже це Сін? Фел не міг уявити іншої близької йому істоти — перед очима чітко постав саме її образ. Невже він закохався у власного нащадка? Рука сама потяглася до обличчя, щоб затулити очі. Щоки поколювало, і їх зводило від жару, що піднімався зсередини. Щойно вогонь дістався до кінчиків вух, він відчув легке оніміння на обличчі.

Намагаючись себе виправдати, Фел згадав, що гени феніксів не передаються нащадкам — о Стародавні, не передаються! Але ця думка не полегшувала внутрішнього сум’яття. Його роздуми урвав заспокійливий голос Байцзе.

— Пора... — промовив лев, який уже стояв поруч із тілом каппи.

Фенікс перевів погляд на Байцзе, намагаючись відволіктись від гнітючих думок. Розтер щоки, підвівся, і ноги самі понесли його до лева. Навіщо він іде? Можливо, через цікавість. А може, щоб вирватися з полону нав’язливої думки: що Сін — його нащадок, і він кохає її... і кохався з нею.

Він струснув волоссям, підійшов ближче й спостерігав за левом, що зі скорботою дивився на понівечене тіло. Байцзе глибоко зітхнув і прикрив очі.

— Земля до землі, прах до праху, крапля до краплі... Кров вбирається в землю, тіло повертається до свого первісного вигляду, дух розчиняється в просторі всесвіту, створеного Стародавніми, і стає її невидимою вічною часткою...

Фел побачив, як світний дух каппи ширяв над тілом. Привид востаннє поглянув на них свідомим поглядом. Лев видихнув, допомагаючи душі здійнятися, й та повільно розчинилася у спотвореному білим серпанком повітряному порталі. Тіло ж розсипалося і перетворилося на землю. Погляд фенікса залишався прикутим до місця, де щойно лежала істота.

Лев схилився над купкою землі. З його третього ока скотилася сльоза й капнула на те, що залишилося.

— Незабаром у цьому місці проросте асфодель — похоронний символ смерті та скорботи. Біла квітка, що уособлює єднання з божествами, — лев прикрив два ока, а третім подивився на хлопця. — І це буде єдиним спогадом про мертву істоту, — глибоко зітхнувши, додав — про існування якої невдовзі забудуть навіть ті, хто її знав.

"Лише зрідка його згадуватимуть..." — хотів додати Фел, але стримався. У його душі спалахнула іскорка пам’яті про ті дрібнички у скриньці. Він зберіг ті речі, щоб щось пам’ятати. Когось згадувати. І не забути.

Байцзе підняв погляд відкритого ока на верхівки лісу. Фенікс, немов ведений, зробив те саме. Очі жадібно вдивлялись у крони дерев, ніби шукали там щось невловиме. Перші промені сонця розфарбовували темно-зелені верхівки в яскраво-золотий. Вони безжально пробивали чорні тіні, що тікали, намагаючись сховатися за стовбурами чи в чагарниках — та навіть там не знаходили порятунку.

— Промені розсіюють тіні. Образи стають яснішими, і ми бачимо речі такими, якими вони є насправді. Але ти все ще в тіні нерозуміння. Твоє сонце ще не зійшло, феніксе, — промовив лев.

Фенікс повернув до нього голову, ловлячи шкірою тепло променів.

— У тобі стільки сум’яття, — поблажливо посміхнувся Байцзе. — Ти не шкодуєш про те, що дізнався, проте розчарований. Але водночас рішуче прагнеш істини.

Лоб юнака напружився.

— Ти вважаєш, що це неправильно? Минуле не повинно впливати на сьогодення? — запитав він, не очікуючи відповіді, але потребуючи її.

— Якщо минуле перетнулося з теперішнім, то хіба не найкраще — побачити його і зрозуміти, чому воно тебе не залишає в цьому житті? — спокійно відповів Байцзе.

— Я хотів використати каппу, щоб він повернув мене в минуле, — зізнався Фел. — Монетка мені не допомогла. Точніше...

Він замовк, не знаючи, що сказати далі. Байцзе вже дав відповідь на це питання раніше. Але лев не зводив з нього погляду, чекаючи продовження.

— Мені сказали, що я — спланував убивства драконів. Єства, що так швидко прокидаються в мені — поганий знак, який змінить життя багатьох істот, — він прикрив очі долонею, злегка натиснувши на повіки, ніби намагаючись стерти невидиму павутину важких думок. Рука мляво ковзнула обличчям.

— Ти сумніваєшся, і це нормально, — підтримав його лев. — Що тобі підказує внутрішній голос?

Внутрішній голос... Він хоче знати правду, та боїться її.  Але невідомість вабила. Бажання побачити все на власні очі було настільки сильним, що Фел майже фізично відчував, як таємниці починають розкриватися, а відповіді наближаються.

— Я не знаю причин, чому Скі так вчинив. Не можу його ні засудити, ні підтримати. Я хочу вирішити все сам, без чийогось впливу, — він вирівняв спину і твердо сказав: — Я хочу побачити минуле, розгадати таємницю своєї скриньки — і зрозуміти, чому всі нитки подій ведуть до Фраєнтів.

Білосніжна істота перевела погляд у лісову гущавину й завмерла, вдивляючись у певну точку єд, ніби бачила щось невидиме. Байцзе деякий час мовчав. Потім здригнувся, розплющив золотисті очі, підсунув морду ближче й прорік:

— Я допоможу тобі, феніксе, — кивнув він і на мить стиснув щелепи. — Від цього справді багато залежить. Повернення в минуле — неминучі.

Фел здивувався — і навіть відчув полегшення. Але слідом за тим прийшло тривожне відчуття. Байцзе сказав це надто впевнено… Невже він точно знає, що той повернеться в усі свої життя? Та замість того, щоб озвучити це, з вуст фенікса вирвалося зовсім інше:

— Що ти хочеш за оплату? Того ж, що й Монетка? — його рішучість похитнулася. Він не хотів витрачати роки життя. Але ще дужче — прагнув розгадати таємниці скриньки.

— Я й так безсмертний, феніксе. Вважай, що оплатив подорож своїм учинком. Я ціную милосердя і співчуття, — усміхнувся лев.

— Так просто?.. — Фел сторопів. Йому не вірилось. Байцзе був мудрим, сильним — і, найголовніше, щирим.

Лев ще раз уважно глянув на нього і зупинив погляд на очах.

— Вам знадобляться сили, коли наступного разу підете до Духа по допомогу, — промовив Байцзе, шанобливо схиливши голову. Потім його погляд став глибшим. — Але цю розмову ще встигнемо продовжити. Феніксе, я не можу обіцяти, що ти потрапиш саме в те життя, яке шукаєш. Лише якщо удача буде на твоєму боці. Тебе може перекинути туди, де істина найнеобхідніша. Як і сталося минулого разу. Енергетичний зв’язок із нащадком, хоч і не генетичний, вплинув на твій шлях.