Частина 12

Сто років життя… Подих перехопило від обурення. Рука сама потягнулася до кишені за монетою — її холодна гладь у пальцях допомагала зосередитись і заспокоїтись.

Фел знову присів, нахилився вперед, спробував підвестися, та лише сперся ліктями на коліна, притиснувши кулак із монетою до підборіддя.

Фенікс вагався. У своїй юності він нерозважливо вважав, що сто років нічого б не змінили в його житті. Швидко знайшов виправдання — сфінкси живуть по шістсот років. Сін… Серце наповнилося теплотою від однієї згадки про неї. Та хлопець розумів: із минулим доведеться розібратись. Воно переслідувало, турбувало й повертало до болючих спогадів про вбивства драконів.

Жаба заворушилася на своїх скарбах. Її уважні очі чіплялися за кожну зміну в міміці юнака. Погляд упав на його стиснутий кулак. Жінка посміхнулася і, ледь помітно кивнувши, мов сама собі, сказала:

— Давно не бачила її в тебе, вогняноволосий пане. У Скі її точно не було.

— У кого саме ви її бачили? — Фел випрямився й розтис кулак, показуючи монету.

Трилапа жаба розтягнула в усмішці рот, витягнула єдину ногу вперед, однією рукою занурилась у свої багатства, а пальцями іншої застукала по тростині. Очі блиснули хитрим вогником — вона була готова відповісти на всі запитання, але тільки за плату: сто років життя. Погляд її звузився, вп’явся в монету, обличчя потемніло.

— У тебе. Але дуже давно. В іншому перевтіленні… Тоді я не змогла допомогти.

— Що я… він… хотів від вас, пані Монетко? — Серце здригнулося. Фел міцно стис монету, сподіваючись випитати більше. — Коли це було?

— Років чотириста з чимось тому, — жінка напружилась, наче намагалася точно згадати. — На жаль, феніксе, той, інший ти, бажав неможливого — повернути час назад. Не питай чому! Ти нічого не пояснював.

Фел підняв брови, розгублено розкрив рота. Інше його «я» хотіло змінити минуле. І це сталося «всього» чотириста років тому… Виходить, Скі прожив небагато.

— А чого хотів Скі? — спокійно поцікавився Фел, сподіваючись почути правду.

— Це було нещодавно — лише двадцять два роки тому, — жаба зіщурилась, ніби міміка хлопця могла видати його знання про події. Але Фел мовчав, зосереджено слухаючи, очі палали синім вогнем. — Йому треба було дізнатися про уламок меча. Але в минуле він не зазирав — ніколи. Жодного разу за своє, доволі коротке як для феніксів, життя.

Жінка вказала на нього пальцем.

— Тож бачиш, дорогоцінний пане, навіть якщо б ти віддав мені ті сто років, це жодним чином не вплинуло б на твою передчасну загибель. Ти сам — твоя розсудливість і твої вчинки — визначають довжину твого життя. А от у Скі воно було недовгим. Ледве до трьохсот дотягнув.

Вона зробила паузу, потім додала:

— Його щось пов’язувало з Фраєнтами. Думаю, це і скоротило його дні. Я ворожила на речах однієї дівчинки з цього роду. Скі обожнював її, як рідну. Але й сам Скі був не сам. До нього була прив’язана інша істота. Та, що була ладна померти за нього. І… вона таки померла разом із ним. У переносному сенсі, звісно.

Жінка замовкла. Її очі, лукаві й уважні, вп’ялися в хлопця. Фел кивнув, заохочуючи її продовжити, та у відповідь почув лише мовчання — жаба розтягнула усмішку ще ширше. Він поглянув на неї з-під лоба — довго, важко, мовби зважував саму її суть, не лише слова. Його погляд уперся в обличчя Монетки, різкий, з викликом. Сині очі хлопця палали полум’ям — не яскравим, проте впертим . У них читалося: "Я все розумію. І все одно мені це не подобається". Погляд, у якому не було ні страху, ні прохання — лише мовчазне, неозвучене невдоволення. Те, що не кричить, але обпалює. Фел похитав головою — підтверджуючи свою здогадку: вона мовчатиме, поки він не погодиться на угоду. Монетка тільки посміхалась, її погляд ковзав по ньому, наче вона читала думки.

Він зціпив щелепи. Не відчував розчарування — радше приймав ситуацію як належне. Чого ще чекати від хитрої та розумної відьми, що подовжує своє життя коштом інших? Зараз він сам має зробити свідомий вибір — прийняти угоду або ні.

Коли Фел підняв погляд на кам'яну, нерівну стелю, почув важке дихання — жаба хрипко втягнула повітря. Він здригнувся, готовий кинутися на допомогу, щоб стара не сконала на своїх скарбах. Але в наступну мить усе зрозумів.  Вона реготала.

— Оце норов! Та я скажу тобі, це був Ментор, мій дорогоцінний пане! Бачу! — вона затрясла вказівним пальцем. — Бачу, що сердишся. Я допоможу тобі. Якщо віддаси сто років — покажу тобі твоє минуле й розповім усе, що знаю!

Обличчя Фела знову витягнулося. Ментор… Те, що він знав Скі в минулому, Фел здогадувався. Але якщо наставник був готовий померти за Скі, то чому тепер ставився до нього, Фела, так прохолодно?

Фелікс пам’ятав Ментора з трьох років, може й пізніше. Якщо вірити старому феніксу, він переродився у лісі, де його знайшла родина дубовиків. Вже згодом Ментор — трав’яний фенікс — розшукав хлопчика.

Фел був до нього прив’язаний, але наставник завжди тримався відсторонено, хоч і турбувався. Брав із собою в подорожі, розповідав про істот, їхній побут, кого можна шукати, а кого краще обходити стороною. Фелікс вважав це нормою — що наставник його не обіймав, не проявляв ніжності. З самого початку їхнього знайомства Ментор провів чітку межу: він — учитель, Фел — учень.

Хлопець думав, що така стриманість була пов’язана з тим, що він не трансформувався в істоту у п’ятирічному віці, як більшість феніксів. Та, незважаючи на це, хлопчик намагався завоювати прихильність — ловив ласкавий, теплий погляд. Але ці намагання зійшли нанівець, коли йому виповнилось вісім.

Того дощового року вони з Ментором зупинились у невеликому селищі на кордоні гірських земель. Після зливи Фел грався на подвір’ї заїжджого двору з дітьми господаря — двома гулами. Казали, що старий господар колись добре прислужився дракону цих земель, і той винагородив його, збудувавши кам’яну господу. За тих кілька днів, поки Фел із Ментором перебували там, постояльців майже не було.