Частина 6

Фел наздогнав декана. Йому здалося, що саме Матт і прагнув цієї розмови, тому мантикора спокійно, йшов не поспішаючи, ніби чекав, поки за спиною пролунають кроки фенікса.

— Професоре, перепрошую… Чи можна з вами поговорити?

Мантикора обернувся, і важкі поли його накидки майнули в повітрі, на мить зробивши запах полину, що йшов від одягу, майже задушливим. Професор усміхнувся. Заклав руки за спину, піднімаючи голову.

— Отже, ви все ж пішли за мною, пане Аланга. Ви хочете знати. Готові повернутися туди, де маєте бути. Але спершу питання. Що Ви відчули, коли дізналися про смерть Слерджері та Ґроуї?

Мантикора підійшов ближче, зазираючи в очі Фела, погляд, такий самий, що і кілька хвилин тому. Фенікс знову почув голос, що штрикав у вухо, він важко вдихнув, тихо й безсоромно повторив те, що йому нашіптувадо власне сумління:

— Мені їх не шкода.  

"Вони мали померти" — штрикнула пронизливим шепотом нова думка від якої Фел смикнув пальцями, стис щелепи.

Матт ледь помітно кивнув. Потер долоні, ніби стримувався, аби не покласти руку на плече хлопцю.

— Ходімо, Аланга. Поговоримо.

Мантикора різко розвернувся і стрімким кроком попрямував до кабінету і Фел послідував за ним. Коли вони опинилися в невеликій кімнаті відпочинку, Матт жестом запросив Фела сісти у старе, але зручне синє крісло. Тут панував затишок, що контрастував із палкою натурою професора: диванчик, книжкові полиці від підлоги до стелі, низький столик і плитка в кутку. Матт одразу взявся до справи — поставив чайник, висипав у заварник духмяні трави. Він говорив, не припиняючи метушитися. Лише дзенькіт чашок та шурхіт серветок розбивали тишу, проте не могли розвіяти напругу, що важким каменем лягла на плечі Фела після його зізнання про драконів.

— Я не пані Ґолдері, та й не маю її палаців… але гостей зустрічати вмію, — усміхнувся він. — Її слуги, мабуть, найкращі з усіх?

Фел кивнув, вирівнявшись у кріслі. Матт знову нервово потер долоні.

— Аристократи завжди беруть усе найкраще. Мій син теж зі шкіри пнеться, — він смикнув плечем і тицьнув пальцем угору, — аби бути на рівні з "потрібними" вищими. Але зараз не про це, — промовив, сідаючи навпроти, подаючи феніксу чай. Його голос змінився, став тихішим, майже довірливим. — У тобі пробуджується єство, Феліксе. Видіння минулих життів цьому доказ. Правильний поштовх і ти прокинешся!

Фел підняв на професора сині очі. Він поклав кінчики пальців правої руки на вінця чашки і почав неспішно крутити її на столі, відчуваючи під подушечками тонкий контур порцеляни, поки гаряча духмяна пара огортала долоню. Перед Маттом не треба було вдавати вишуканих манер, як перед тією ж пані Ґолдері. Проте, з Маттом, як і з Ґілом, він міг бути щирим. Професор від самого початку був прихильним до нього. Фел цінував це. Тягнувся. Слова Матта тільки підтвердили здогадки друга: пробудження наближалося. Фел усміхнувся. Пальці відірвалися від вінця чашки, на мить розтираючи гарячу пару, і майже несвідомо ковзнули в кишеню, нащупуючи холодний метал монетки.

— Я… сподіваюся, що це станеться.

— Станеться. Але в цю мить поряд мають бути ті, хто відданий тобі, — Матт знову усміхнувся, нахиляючись уперед через столик. Запах полину вдарив в ніс феніксу, перекриваючи запах солодкого чаю.— Ти не уявляєш, яка сила розквітне в тобі в цьому житті.

Молодик знову підвів очі. Темні брови на мить зійшлися на переніссі: було дивно бачити Матта таким жвавим, з очима, у яких з’явився незвичний блиск. Фел сперся ліктями на коліна, прикувавши погляд до викладача.

"Він знав мене в минулому житті", — промайнула думка, від якої перехопило подих.

Та ще до того, як Фел устиг хоч щось відповісти, Матт, легким рухом відкинувшись на спинку дивана, перервав мовчання:

— Поговорімо про драконів.

Він повільно сьорбнув чаю, поставив чашку на блюдце й почав розповідати:

— Ґроуї, Слерджері та Пандері… Вони були тісно пов’язані спільними таємницями: викраденнями, катуваннями, поневоленням істот як з нижчих щаблів ієрархії, так і з вищих. У молодості Ґроуї, власне, як і зараз, був справжнім «вершителем доль». Безжальним, розважливим, корисливим. Коли Фраєнти, у чиїх жилах тече королівська кров, віддали владу драконам, батько нашого нині вже покійного Верховного знищив три впливові роди: мантикор, драконів і руххів, винищивши їх разом із нащадками.Він не бачив у них суперників на шляху до Трону Короля Істот. І все ж, навіть ті зажерливі роди, попри свою боротьбу за титул Верховного правителя Атеї, дотримувалися непохитного принципу: сам Трон належить лише феніксам. Якби вони прийшли до влади, то негайно наклали б вето на будь-які спроби пошуку Трону кимось іншим, окрім самих феніксів — які, звісно ж, не зазіхнули б на спадкові права роду Фраєнтів.

— Але ж… — Фелікс зморщив чоло, він розумів боротьбу за престол Верховного правителя Атеї але Трон вважався міфом. 

Матт помітив його розгубленість і поспішив пояснити:

— Трон Короля Істот — це не легенда, а ключ до безсмертя. Впливові раси досі вірять у повернення володаря. Так само, як і в повернення Фраєнтів — його прямих нащадків. Усі Верховні до Ґроуї прагнули вічного життя, аби утримувати владу. Але вдалося це лише йому одному.

— Тобто Трон дарує безсмертя не лише феніксам? — Фелікс нахилився ближче, вдивляючись у очі мантикори. — Дракон хотів вічного життя?

— Тимчасова влада нічого не варта, якщо ти мусиш її покинути, пане Аланга, — відповів Матт, і його очі звузились. — Трон дарує вічне життя, а вічна влада — це єдина форма існування, яку визнає рід Ґроуї.

— Але ж колись Фраєнти добровільно поступилися владою на користь драконів, це всім відомо. Останній з них, Аммет, був несповна розуму, — Фелікс примружився. — Хіба не так, професоре? Я чув ці чутки серед знаті… серед тих, хто бачив його на власні очі.