Частина 2

Задоволені чорні очі не дивилися, вони сканували сіре, охайне, проте захаращене приміщення печери, яку освічувало блідо-помаранчеве джерельце , що тихенько дзюрчало посередині. На гладеньких стінах, заляпаних  чорною, застиглою кров'ю, були розвішані різноматні ножі, ножиці, дивні трубки, спіралі, цвяхи, якісь зламані інструменти для тортур та кайдани. Худий, проте широкоплечий чоловік, вдягнений в чорний, оксамитовий камзол, за звичкою пригладив довге, чорне волосся. Зарозуміло задерши підборіддя, він поглянув  навкруги, де акуратно один на одному нагромаджувалися освіжовані черепа істот. Тремтячі в задоволенні губи розтягнулися в усмішці. Він  перевів байдужий погляд на чистий, вичищений плаский камінь біля стіни, що була навскіс від входу. Чорні брови зійшлися на переніссі, усмішка згасла, за кілька кроків він опинився біля каменю, став навколішки і обпершись кінчиками тонких пальців об землю, нахилився так низько, що здавалось торкнеться носом відпалірованої поверхні. Красиве лице перекосило від спалаху раптової відрази, яку швидко змінила безпорадна лють.  Фенікс знову побачив краплю крові, що проступила з каменю. Відтягнувши рукава, він щосили почав терти камінь. Мов навіжений, чоловік зашепотів у камінь:

— Ти був проти мене! Ти!!! — у божевільній безпорадності заволав  у камінь. — Ти мав здохнути! 

Сіпнувшись, Фелікс здригнувся на ліжку і тремтячою рукою обтер похололе обличчя. У кімнаті було надто темно. Ні, розум не затьмарився, просто хмари заволокли місяць, і величезне вікно більше не освітлювало ту частину кімнати, де стояв стелаж із книжками його сусіда Ґілберта.

— Фел, ти знову говориш... — сонно пробурмотів той, перевертаючись на інший бік. — Невже знову жахіття одного з минулих життів?.. Треба... — Та інші слова, за якими мала пролунати порада, потонули у ледь чутному сопінні.

Фелікс знову розтер обличчя. Без сумніву, йому наснився фенікс. Молодику принесло б полегшення, якби це був просто сон, а не спогади про минуле життя. Ще жахливіше було відчувати те саме, що й той темноволосий чоловік — задоволення від споглядання черепів убитих істот і абсолютну впевненість у власній правоті.

Підвівшись із просторого ліжка, Фел попрямував до ванної кімнати через маленьку вітальню, підлогу якої вкривав білий пухнастий килим. Йому подобалося ходити босоніж, занурюючи пальці в м’які ворсинки, що мали дивний заспокійливий ефект.

У темряві спалахнуло верхнє світло із зачаклованих вогняних кристалів. Через невидиму мережу їх підживлювали своєю магією саламандри, які мешкали в підземеллях Університету та корпусу проживання студентів. Підійшовши до раковини й підставивши голову під холодний струмінь води, Фел навіть не заплющував очей, бо хотів якнайшвидше прийти до тями й позбутися думок та відчуттів чорноволосого фенікса. Хлопець не плекав ілюзій: той фенікс — це він сам, нехай і в одному з надто давніх відроджень. Усе ж хотілося змити це божевільне почуття, яке зараз здавалося внутрішнім брудом, непідвладним крижаній воді.

"Я не такий. Не тепер. Чи... це одна з причин, чому тепер я не маю єства?"

Шлунок звело спазмом, у горлі з'явився гіркий присмак, що обпік горло. Фел сплюнув. Він бачив смерті й убивства, але в цьому житті його рука ще ні разу не заносилася над чиєюсь головою. Хоча закон забороняв убивство вищих істот, створінь із нижчих щаблів ієрархії нищили без жодного жалю й ліку. Як зневажливо жартував один чиновник на прийомі в пана Ґолдері: "Нижчі створіння плодяться набагато інтенсивніше за вищих, тому не гріх трохи прорідити їхні щаблі".

Фелікс засичав, коли крижана вода пронизала потилицю й судини за вухами, і підвів голову. Добре обтершись рушником, він повернувся до кімнати.

— Ну що знову? — доброзичливо озвався Ґілберт.

Фелікс щось нерозбірливо буркнув у відповідь.

— У чому річ, Феліксе? — запитав дракон і, підвівшись на лікті, поглянув на нього. Навіть у напівтемряві хлопець бачив стурбоване обличчя друга. — Ти останнім часом розмовляєш уві сні. У тебе навіть голос змінюється, а це моторошно.

— Я бачу чужих мені істот. Переважно феніксів. І бачу уривки з минулого, — Фелікс розгублено закліпав. Він мимоволі торкнувся вуха й смикнув ледь помітну сережку з сапфіром і тонким срібним пером.

У напівтемряві блиснули темні очі. Ґілберт намагався розгледіти вираз обличчя друга: його насуплені брови та погляд, спрямований в одну точку на краю ліжка.

— Це може бути добрим знаком, — м’яко промовив він. — Можливо, прокидається твоє єство. До якого виду феніксів ти належав у цьому ведінні? Яким ти був? 

Фелікс знову влігся на ліжко. Язик не повертався розповісти про сьогоднішній сон. Було огидно й соромно ототожнювати себе з тим чорноволосим покидьком, що милувався черепами.

— Ти розкажеш? — запитав дракон.

— Я думаю. що це був Темний фенікс. Це все.

Ґілберт не наполягав, лиш тактовно змінив тему:

— Після закінчення Університету треба обирати спеціальність на найближчі років п’ятдесят.

— Ти не передумав пхатись у політику? — всміхнувся Фел.

— Ні! Через сорок років подам новий законопроєкт до Міністерства. Не питай, який. А поки — він сміхнувся  — готуватиму публіку до цього моменту. А ти що вирішив?

— Не хочу бути цілителем. Може, знайдеться щось для такого, як я. У цій оболонці я кращий з кращих у володінні холодною зброєю.

— Будь-якою! І це правда! Але ж ти — істота. Там зважатимуть на це. Фел, ти не ображайся, але якщо що, мій батько може домовитися щодо тебе.

— Ні! — обурено скрикнув Фел. — Я не користуватимусь прихильністю пана Ґолдері.

— Мої батьки тебе обожнюють. Особливо мати. І не лише за те, що ти фенікс, хоча це теж має значення. Ти ж рівня, — Ґіл усміхнувся і коротко засміявся. — Не думай, що вони святі. У кожного свої грішки. У нас теж будуть через кілька десятків років, якщо доживемо.

Він злегка нахилився ближче, стишуючи голос: