Частина 1

Далеке небо поглинала глибока синь чистоти та недоторканності. Сонце розпластало свої промені в самому центрі височини, і Фелікс підставив смагляве обличчя під ласкавий жар. Він сидів на улюбленій кручі, що здіймалася над містом, і відчував, як кожен промінь гріє тіло, але не душу. Думки знову крутилися навколо одного бажання — бути істотою з єством і мати істинну форму, а не лише людську оболонку.

Єство — це внутрішня сутність, незримий зв'язок із расою, видом та потенційними здібностями. Найбільше розмаїття сутностей було притаманне лише феніксам: їхні прояви рідко повторювалися, хоча й могли бути подібними. Слідом за феніксами йшли дракони. Їхні істинні форми вирізнялися приналежністю до стихій. Інші вищі раси вже вкрай рідко володіли такими силами — переважно їхня внутрішня природа визначалася фізичною силою та даром магії. Останнє було найбільшою мрією Фелікса, адже дозволяло виділитися серед інших.

Та вони мали єства. А він — ні.

Губи сіпнулися в змученій посмішці. Сотні разів Фел чув обіцянку: «Ще перетворишся». Час ішов, проте нічого не змінювалося. А раптом він і справді «недоістота»? Саме так казав Ерн Ґроуї — досконалий, впевнений у собі дракон. Фел скрипнув зубами, серце болісно стискалося від думки, що той міг мати рацію.

Хлопець розплющив очі, перед ним замигтіли червоні плями. Він примружився, вдивляючись униз. Попереду місто розкинулося, немов зеленуватий лабіринт: багатоповерхівки серед крон дерев, створені дріадами помешкання, що виростали спіралями, обвиваючи стовбури. Вдень квартири нагадували кольорову ліпнину серед пишного листя, а вночі великі вікна світилися м’яким сяйвом, мов сотні світлячків.

На землі ж будинки, наче химери, не були схожі один на одного. Одні — з квітчастими колонами, інші — з вигадливим декором. Особливо вражали Історичні етнотеки: блискучі вітражі та готична строгість. І герби драконів на муніципалітетах — як нагадування, хто тут головний. Ще нижче блищали фонтани — у кожному кварталі, для наяд та інших чутливих істот. А далі починався хаос: бараки, селища, зелені нетрі, де жили ті, кого не пускали вгору. Де нормальна істота ніколи б не проходила і не пролітала.

Не дивно, що Фел захоплювався саме наземними містами, де життя вирувало в різних формах. Завдяки Ментору, своєму наставнику, він обійшов майже їх усі і знав краще, ніж гірські, підземні чи небесні. Там він уперше побачив справжнє різнобарв’я: нижчі та вищі раси жили поруч, та все ж між ними відчувалася невидима межа — жорстка ієрархія, що визначала навіть погляди й слова. І навіть без пробудженого єства хлопець відчував природу інших, їхню силу чи слабкість.

Ментор не шкодував ні своїх ніг, ні ніг учня, навчаючи його мудрості. Фел не забув тих уроків, як не забув і того, яким байдужим бував погляд наставника і якою холодною була рука, що вела його за собою.

Хоч Фел і не хотів ділити світ за рангами, ієрархія правила всім. Дракони — найсильніші та найвпливовіші — керували законами. На щабель нижче стояли фенікси, колишні правителі міфічних істот. Поступившись лідерством, вони отримали свободу: право обирати професію та місце життя, не втручаючись у політику. Далі йшли бойові птахи руххи, мантикори, гарпії, сфінкси...

Фелікс належав до безсмертних — лише це рятувало його від вигнання. Та якщо в день повноліття в ньому не прокинеться єство, ним займеться Нагляд. А що може бути страшніше за Надзор?

«Залишитися в людському тілі. Не пізнати себе... Тоді я краще вкорочу собі віку. Не дозволю знущатися ні з себе, ні з інших. Може, у наступному житті я таки обернуся істотою».

Він знову підвів голову й важко зітхнув. Жодна молитва не відкривала його внутрішню істинність. Тому він більше не молився. Боги мовчали — а якщо не чули, значить, не хотіли. Може, він і справді не заслуговував. Може, у минулому житті зробив невиправну помилку, і це — його прокляття.

Тому йому лишалося тільки тіло. Рух. Наполегливість. Сталь у руці. Холодна зброя робила його незламним перед болем. Точні удари, перед якими пасували інші, доводили: «Я є. Я можу бути непереможним». Він — істота, нехай і без єства. Але варто було побачити впевнених, крилатих мешканців міста, як усе всередині стискалося. Без істинної форми він почувався нічим.

Фелікс різко хитнув головою, відганяючи слабкість. Сонце сліпило, червоні плями знову замигтіли перед очима. Колись він мріяв жити в одній із тих квартир високо над землею... Він згузливо всміхнувся, підвівся й обтрусив долоні. Ні, він не дозволить болю взяти гору. Найкращі ліки — тренування. У зброї він був найкращим. Хоч десь.

Він досі не знав до якого виду феніксів  належить. І найстрашніше — що, можливо, цього не знає ніхто. Навіть Стародавні боги. Може, він — зламана ланка у безкінечному колі перероджень. Мовчазний виклик небесам, які втомилися слухати.

А якщо це його останнє життя? Тоді лишається одне: горіти. Зі сталлю в руках і незламністю у погляді. Навіть без права на відродження.