Частина 1

Далеке небо поглинала глибока синь чистоти та недоторканності. Сонце розпластало свої промені в самому центрі височини, Фелікс підставив смагляве обличчя під ласкавий жар. Він сидів на улюбленій кручі, що здіймалася над містом, і відчував, як кожен промінь гріє тіло, але не серце. Думки знову крутилися навколо одного бажання — бути істотою з єством і мати істинну форму, а не лише людську оболонку.

Єство... Для кожної істоти це його внутрішня сутність, той самий незримий зв'язок із расою, видом та потенційними здібностями, яких вона прагнула. Фел знав, що найбільше розмаїття сутностей притаманне лише феніксам: їхні прояви рідко повторювалися, хоча й могли бути подібними. Слідом за ними йшли дракони, чиї істинні форми завжди вирізнялися чіткою приналежністю до стихій. Інші вищі раси вже вкрай рідко володіли подібними силами, переважно їхня внутрішня природа визначалася фізичною силою та даром магії. Останнє було найбільшою мрією Фелікса, адже магія дозволила б йому нарешті виділитися серед інших.

Губи сіпнулися в змученій посмішці. Сотні разів Фел чув обіцянку: "Ще перетворишся". Час шов, проте нічого не змінювалося. А раптом він і справді "недоістота"? Саме так казав Ерн Ґроуї — досконалий, впевнений у собі дракон. Фел скрипнув зубами, серце болісно стискалося від думки, що той міг мати рацію.

Хлопець розплющив очі, перед ним замигтіли червоні плями. Він примружився, вдивляючись униз. Попереду місто розкинулося, немов зелений лабіринт: багатоповерхівки серед крон дерев-велетнів, створені дріадами помешкання, що виростали спіралями, обвиваючи стовбури. Вдень квартири нагадували кольорову ліпнину серед пишного листя, а вночі великі вікна світилися м’яким сяйвом, мов сотні світлячків.

На землі ж будинки, наче химери, не були схожі один на одного. Одні — з квітчастими колонами, інші — з вигадливим декором. Особливо вражали Історичні етнотеки: блискучі вітражі та готична строгість. І герби драконів на муніципалітетах — як нагадування, хто тут головний. Ще нижче блищали фонтани — у кожному кварталі, для наяд та інших чутливих істот. А далі починався хаос: бараки, селища, зелені нетрі, де жили ті, кого не пускали вгору. Де нормальна істота ніколи б не проходила і не пролітала.

Не дивно, що Фел захоплювався саме наземними містами, де життя вирувало в різних формах. Завдяки Ментору, своєму наставнику, він обійшов майже їх усі і знав краще, ніж гірські, підземні чи небесні. Там він уперше побачив справжнє різнобарв’я: нижчі та вищі раси жили поруч, та все ж між ними відчувалася невидима межа — жорстка ієрархія, що визначала навіть погляди й слова. І навіть без пробудженого єства хлопець відчував природу інших, їхню силу чи слабкість.

Ментор не шкодував ні своїх ніг, ні ніг учня, навчаючи його мудрості. Фел не забув тих уроків, як не забув і того, яким байдужим бував погляд наставника і якою холодною була рука, що вела його за собою.

Хоч Фел і не хотів ділити світ за рангами, ієрархія правила всім. Дракони — найсильніші та найвпливовіші, створювали і керували законами. Фенікси ж, поступившись колись владою, отримали натомість свободу від ієрархії.

Далі йшли ті, кого Стародавні боги наділили крилами й силою: бойові птахи руххи, мантикори, гарпії, сфінкси... Саме їхня воля визначила долю інших. Крилаті істоти дозволили деяким водяним расам, наядам і русалкам, піднятися на вищі щаблі, подарувавши їм право на розкіш. Решта ж мешканців глибин, що не мали такої прихильності, були відкинуті на нижчі щаблі ієрархії.

Фелікс належав до безсмертних і лише це рятувало його від вигнання. Та якщо в день повноліття в ньому не прокинеться єство, ним займеться Надзор. А що може бути страшніше за Надзор - очі  й вуха драконів у фільтрації еталону істот з вищих щаблів ієрархії? Вища істота має бути досконалим зразком своєї раси і виду. Інспектори Надзору вистежували кожен дефект у "вищих істотах", бо світ тих, хто топче істот з нижчих щаблів ієрархії, мав бути стерильно бездоганним у своєму прояві єства.

Фелікс відчував цей погляд постійно. Десь там, у кабінетах муніципалітетів під гербами драконів, на нього вже давно завели справу. Він  був аномалією, не просто істота, а фенікс без єства. Лише статус його раси, що стояв поза загальною ієрархією, заважав Надзору взяти його в оборот прямо зараз. Для драконів він був нагадуванням про минулу епоху, яку вони мріяли остаточно стерти, можливо вважаючи Фелікса тією шпариною, яка візьме за горло цілу расу. Єдину безсмертну расу серед усіх, яка знову схилить голову перед величчю драконів.

Але сам Фел страждав від думки, що мучила його гірше Надзору, це страх залишитися в людському тілі. Не пізнати себе в момент двадцятиодноріччя - останнього рубежу, коли у фенікса може прокинутися єство. Тоді  він без вагань вкоротить собі віку.  

"Може, у наступному житті я таки обернуся істотою".

Він знову підвів голову й важко зітхнув. Жодна молитва не пробуджувала  його єства. Боги мовчали. Тому Фел більше не молився.  Можливо, він і справді не заслуговував бути почутим? Можливо, у минулому житті зробив невиправну помилку, і це його прокляття.

Тому йому лишалося тільки тіло. Рух. Наполегливість. Сталь у руці. Холодна зброя робила його незламним перед болем. Точні удари, перед якими пасували інші, доводили:  він — сильна істота, нехай і без єства. Але варто було побачити як інші приймають істинну подобу, яку надавало єство, як усе всередині стискалося. 

До двадцятиодноріччя лишалися лічені дні. Кожнен новий день тепер здавалася кроком до ешафоту, де Надзор уже розкрив свої пазурі.Що вони зроблять з безсмертною істотою в якій не пробудилося єство?

А якщо це його останнє життя?

Фелікс знову моргнув, проганяючи червоне марево перед очима. Цього разу плями не зникли, вони пульсували в такт серцебиттю.

Тоді лишалося одне: горіти, але зі сталлю в руках. Навіть без права на відродження. Навіть якщо Стародавні так і не озвуться.